Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 222

— Кляті фашисти! — стиха сказала одна жінка. — Лазять і лазять тут!

— Наволоч! Була б моя воля…

Військові завернули до них, і жінки почали стелитися перед ними, припрошуючи купити теплі шкарпетки та білизну.

— Ось подивіться, хлопчики, — солодко заспівала одна, — ці шкарпеточки з чистої вовни! Ноги будуть у теплі, як у валянках! А ось у цих — подвійна махра на підошві!

— А в мене гарна термобілизна, — хвалилася інша, — не якась там підробка, а заводська продукція! Купите — будете мене довго згадувати!

Солдати вибрали товар, купили і ледь відійшли, як продавчині послали їм услід прокльони. Настя мовчки рушила далі. Вона ненавиділа себе за те, що не втрутилася, не заткнула рота сєпаратистським нахабам, не зупинила хлопців і не сказала їм: «Дорогенькі, йдіть далі! Обійдіть це місце десятою дорогою і не купуйте в цієї сволоти нічого!»

Не змогла. Чому? Де поділася її емоційність і здатність до боротьби? Вона зламана, як квітка, котра ще хоче жити, але розуміє, що стебло зламане і вона ніколи не зможе розкрити свої пелюстки назустріч сонцю.

— Насте! — покликала її продавчиня, яка працювала поруч з Алісою. — А я тебе впізнала, хоча ти так змінилася. Воно й зрозуміло: полон, потім таке горе. Співчуваю.

— Дякую, — сказала Настя і спитала, як справи.

— Ми обурені, — розповіла жінка. — Благодійна організація видала нам чеки на гуманітарну допомогу і для цього обрала найдорожчий супермаркет. Ну чи не нахабство?!

Настя нічого не відповіла. Вона знала, що ця жінка та її сусідки мали проросійські погляди, за що після звільнення міста їх забирала на кілька днів служба безпеки, і тепер жінки стояли на ринку надуті, мов сичі на негоду. Їм пропонують гуманітарну допомогу, а вони ще й обурюються. Раніше б Настя в очі їм сказала все, що думає.

— А ми щойно Алісочку згадували, — мовила жінка іншим тоном. — Гарна жінка була, добра.

— Чому була? — не зрозуміла Настя.

— А ти… нічого не знаєш?

— Що я повинна знати?

— Нема вже ні Аліси, ні її чоловіка. Царство їм небесне!

Настя не простилася, швидко пішла додому. Схоже, що на кухні була мама, там брязкав посуд і щось смажилося на плиті.

— Мамо, що трапилося з Алісою? Чому я нічого не знаю? — спитала Настя з порогу.

— А коли я могла тобі розказати, доню? — виправдовувалась Богдана Стефанівна, витираючи руки. — Якби й розказала, ти б мене не почула.

— Мамо, вибач. Я хочу знати правду, — попросила Настя, взявши матір за руки.

Коли Настя почула розповідь про загибель Аліси та її чоловіка, то стиха сказала чи то до матері, чи до себе:

— Як жити далі? Нема Руслана, а тепер ще й Аліси.

Вона підвелася і пішла до вікна так, ніби їй на плечі звалили непосильну ношу, яка тягне плечі донизу.

— Мій Самотній Голубе, — почула Богдана Стефанівна, — зачекався на мене. Скажи, скільки ще втрат чекає на мене? Не знаєш? І я не знаю, але якщо буде ще одна, я не витримаю. Ти мене розумієш?