Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 219

Вадим зупинив відео, бо подзвонив син, і вийшов з кімнати. Коли повернувся, то Настя сиділа біля ноутбука, округливши очі від жаху.

— Ти… дивилася? — спитав він розгублено.

— Ти знав і мовчав? — докорила вона.

— Я не міг тобі сказати. Вибач.

— Руслан. Як так? Чому? Ми ж планували зустрітися родинами, — зітхнула Настя, — зробити шашлик. Не судилося. Чому за найдорожче і найрідніше ми розплачуємося такою великою ціною?

Вадим торкнувся губами її маківки.

— Гадаю, саме тому, що воно і є найцінніше.

Розділ 113

Сергій Андрійович ніяк не очікував знову побачити Ніну, молодшу доньку Богдани.

— Як ти тут опинилася?

— Довго розказувати, та й вам не цікаво.

— І все-таки?

— Я живу із Зауром, він мене любить, допомагає і мені, і сину.

— Здається, ти розповідала, що твій син у в’язниці, — пригадав чоловік.

— Володю звільнили, і ми майже одразу переїхали в Росію. Згодом я познайомилась із Зауром, ми зійшлися з ним і живемо в його будинку, — розповіла Ніна.

— А твоя родина?

— Нема чого розповідати, — неохоче сказала Ніна. — Мати і сестра там, я тут.

— Розкажи більше, — твердо мовив чоловік. — Усе по-порядку починаючи з дитинства. Я ставлю питання, ти — даєш відповіді. Зрозуміло?

— Я на допиті?

— Ти — моя підлегла, — нагадав чоловік. — Я не питаю, з ким і де ти спиш, що їла на сніданок і чи вчасно сходила в туалет.

— Ясно, — зітхнула Ніна. — Я вас слухаю.

— Це я тебе слухаю.

— Моя мати народилася в Західній Україні, одружилася і виїхала до Росії разом зі своїм чоловіком, — неохоче почала Ніна. — До речі, він був якимось великим начальником. Втім, це неважливо, бо з невідомих причин мати повернулася в Україну з немовлям на руках і чомусь не поїхала до батьків, а довгі роки від них ховалася. Не знаю, чи боялася їхнього осуду, чи ще щось, але мати приїхала до свого далекого родича, який усім сказав, що то його дитина, вони одружилися і вже потім народили мене.

— Як твій батько ставився до чужої йому дитини?