Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 183
Світлана Талан
— Уже нічого не змінити. Ти був для нього не тільки кращим другом.
Злий потяг на собі Геннадія, але за кілька метрів зупинився відпочити.
— Щось я заслаб, — відхекувався.
— А Мона… де?
— У полоні. Ми вчора зібрали наших поранених.
— Багато?
— Встигли допомогти дев’ятьом. Мона навмисне відіслав мене подалі шукати поранених, — розповів Злий.
— Навіщо?
— Він знайшов «швидку» росіян і попросив лікарів надати допомогу нашим хлопцям, ті погодилися за умови, що Мона залишиться з ними. Сказав мені не висовуватися і не втручатися. Коли я повернувся з легкопораненим, його забрали їхні лікарі, і Мону теж. Скоріше за все, він у полоні. А вранці наш «Червоний хрест» отримав дозвіл забрати поранених.
— І з «зеленого коридору» теж?
— І з «коридору смерті» теж, — підтвердив Злий.
— Багато наших полягло?
— Тобі новини радіо чи від своїх?
— Від наших хлопців.
— Тоді за що купив, за те й продаю. «Коридором» пішло більше трьох тисяч наших, а дісталося своїх живими та пораненими лише п’ятсот. Щодо нашого Баті різні чутки. Він був тяжкопоранений, то одні кажуть, що росіяни взяли його в полон, інші — що пристрелили. Але те, що більшість не дійшли живими, — факт.
— Нічого собі! — вирвалося у Геннадія. — І що кажуть хлопці?
— Зрада наших генералів, підлість ворога. Колись дізнаємося всю правду, — зітхнув Злий і додав: — Якщо доживемо. Війна знищує багато чого, перша в списку — правда. Що ще хочеш спитати?
— Уля… Ти не знаєш?
— Знаю. У госпіталі в Харкові через поранення руки, я їй телефонував. Годі базікати, пішли, а то в тебе нога відвалиться. Як танцюватимеш на весіллі? — Злий підвівся із землі. — Така гарна ніжка була, а її мухи обгадили, та й Малий чекає…
Розділ 93
Наступного дня після написання заяви в міліцію Валентину викликали для свідчень. Їй знову довелося повторити все із самого початку. Вона поставила підпис і поцікавилася, коли вживуть заходів щодо патрульних.
— Обов’язково зреагуємо у найближчі два дні, — запевнили її.
Задоволена, вона повернулася в кав’ярню, де на неї чекали Ольга та бабці, які прийшли по борошно. Старенькі вже знали про неприємну пригоду, тому не поспішали повертатися додому.
— Ну що там? — спитали вони. — Покарають бусурман?
— Пообіцяли, — посміхнулась Валентина. — Олю, ти не віддала борошно? Чому? — спитала подругу.
— Віддала вже, але всі хотіли тебе дочекатися.
— Дякую вам, мої дорогенькі! — розчулилася жінка. — Що б я робила без вас, без вашої підтримки? По сто грамів чаю?
— Не відмовимося, — за всіх відповіла Ольга.
Коли жіночки пішли, потягнувши на візочку мішок з борошном, Валентина ввімкнула комп’ютер і згадала, що через прикрий випадок забула поговорити з подругою.
— Олю, ти бачила повідомлення про Настю?
— Так, читала. І що ти думаєш з цього приводу?
— Цього разу схоже на правду, — зітхнула Валентина. — Пам’ятаєш, коли Настя з Вадимом їхали, я сказала, що в мене погане передчуття?
— Пам’ятаю. Отже, ти вважаєш, що це не черговий фейк?
— Так.
— А я не вірю!