Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 175

Геник спробував підвести голову — вона важка, мов чавун, але вже спроможна думати. Безмежне зоране поле, яке треба будь-що здолати. Поле — як життя, з перешкодами, які не під силу змученому тілу. «Зеленка» як міраж для подорожнього в пустелі, коли бажане бачиш, але досягти не можеш. Ні, то не міраж, то справжня лісосмуга поруч.

— Давай, Малий! Ще трішки! — шепочуть порепані губи.

Побратим десь поруч, і Геник усвідомлює, що він відповідальний за його життя.

— Малий! Ти де?

Генику здалося, що він голосно крикнув, але з вуст зірвалося лише хрипіння. Він підвівся і побачив, як з пошматованої правої ноги юшить кров. Рани майже не видно, але нестерпний біль розростається по тілу саме звідти.

— Малий! — гукає він.

Навколо лише дерева пнуться до неба, тихо шелестять зелені верхівки. Геннадій роззирнувся і побачив розірвані груди землі. Він дістав із кишені джгут, перетягнув ногу вище рани, хоча важко зрозуміти, де серед пошматованого одягу та плоті та рана. Потім згадав про шприц і зробив ін’єкцію, не відчувши проколу. Біль почав покидати тіло, і він спробував зіп’ястися на ноги. Неслухняна нога підвернулася, нагадавши про себе болем, і Геннадій упав. Лише зараз він помітив зламану кістку, яка стирчала з відкритої рани.

— Малий, ти де?!

Геннадій прислухався. Чи то вітер гуляє верхів’ям дерев, бешкетує, чи й справді голос? Хлопець зіперся на лікті й почув Малого, поповзом рушив на голос, прихопивши автомат. Малий лежав перед самою лісосмугою.

— Живий! — радісно мовив Геник. — Тобі пощастило, — повторював він, підповзаючи ближче, — відкинуло до дерев. Лежиш у тіні, відпочиваєш.

Він уже бачив обличчя хлопця, спітніле й запорошене землею, і дві руки, що прикривали груди. Аж тут Геник зрозумів, що хлопцеві якраз не пощастило: груди та живіт нагадували суцільну рану.

— І тебе також? — спитав Малий.

Його посмішка — неприхована радість від зустрічі із живим побратимом, але крива від нелюдського болю.

— До весілля заживе, — відхекався Геннадій. — Тебе треба перев’язати, а то кров юшить. Є укольчик?

— Є, — важко дихаючи мовив Малий. — Але… не треба мені… тобі згодиться.

— Ти що, Малий?! Злий за тебе розмаже по стінці.

— Ні, Злий — найдобріша у світі людина, — прошепотів хлопець, — шкода його броник!

Геннадій сів поруч, поклав голову Малого на неушкоджену ногу.

— Дістань з кишені аптечку, — попрохав Малий.

Геннадій спробував намацати нагрудну кишеню, але там було місиво.

— Знайшов джгут і шприц?

— Так, — відповів Геннадій і зробив вигляд, ніби дістав аптечку.

— Ось і добре, тобі згодиться.

— Малий, я тобі допоможу, — сказав Геннадій, дістаючи свій бинт.

— Залиш собі, — тихо мовив Малий.

— Ні, так не піде!

— Краще послухай, я хочу дещо сказати… те, що не встиг.