Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 170
Світлана Талан
— У тебе ще є сили, тому так говориш, — сказав Малий. — У мене їх нема. Мені все байдуже… Йдіть далі і не чіпайте мене! Так чи так нас візьмуть у полон.
— З будь-якої ситуації є вихід. Пам’ятаєш, як казав Філософ: «Виходу нема лише з труни. Тож не скигліть!»?
— Відчепись! — відмахнувся хлопець.
— Злий, чому ти мовчиш?! — обурився Геник.
Злий сидів віддалік, жуючи травинку і думав про щось своє. Здавалося, що розмова побратимів його зовсім не обходить, бо внизу угледів щось надзвичайно цікаве.
— Сєвєр, не чіпай його.
— Може, і він тут лишиться разом із Малим чекати ополченців? — кинув Мона.
— Йдіть уже! Я стомився! Мені все набридло! — нив Малий. — Життя така мерзенна річ! Навіщо я жив?
— Злий! — знову звернувся до побратима Гена. — Що з ним робити?
— Облиште його, — спокійно мовив. — Хоче лишитися? Нехай. Зброя не його власність, тому автомат заберемо. Ополченці сюди навряд чи прийдуть. Навіщо їм лізти нагору? Посидить кілька годин на спеці, знепритомніє і піде на вечерю лисицям чи вовкам. Коли зуби хижаків устромляться в тіло, від болю отямиться і трохи поборюкається, волаючи до хрипоти, коли звірі ласуватимуть його плоттю.
Малий наче води в рот набрав. Він сидів, обхопивши руками коліна, і тихо зітхав.
Хлопці попили води, і Малий не відмовився, випив свої законні два ковтки.
— Злий, що будемо робити? — спитав Геннадій.
— Треба йти до своїх.
— Питання куди? — зауважив Мона.
— Давайте подумаємо, — Злий виплюнув травинку. — Гадаю, наші там. — Він вказав пальцем. — Вусик говорив, що від траси, де чекали українську колону, до наших позицій усього кілька кілометрів. Якщо ворожа техніка посунула праворуч, отже, там їхні, а нам — трохи ліворуч.
— Згоден, — підтримав Мона. — Злий діло каже.
— А якщо наші відступили? — зауважив Геннадій.
— Цього ми не знаємо, тому будемо сподіватися на краще, — Злий підвівся. — Хто йде далі? Ось і добре, — сказав він, помітивши, що Малий повільно підвівся і закинув автомат на плече.
Хлопці спускалися яром, аби перейти дорогу й потрапити на поле кукурудзи. Вони вже сховалися серед високих рослин, коли почувся гуркіт техніки, який щохвилини наростав. Кілька ворожих танків, що нещодавно пройшли в складі колони, чомусь повернулися.
— Що вони тут забули? — пошепки сказав Злий.
Схоже, що бойовики зупинилися надовго, вони жартували і голосно реготали.
— Доведеться трохи посидіти, — сплюнув Злий.
Хлопці всілися в тіні, ховаючись від палючих променів сонця та ворогів. Утім, ненадовго — позаду, на іншій дорозі, загуркотіла техніка.
— Вороги пруть звідусіль, — почухав потилицю Мона.
— Аби попереду їх не було, — буркнув Злий.
За півгодини зашуміло ще з одного боку.
— Ми як миші, — сказав Малий, який до цього часу не зронив ні слова, — куди не сунься — всюди пастка.