Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 158
Світлана Талан
Геник умить оцінив ситуацію. Від виходу з хати його відділяв великий стіл, автомат — біля дверей. Він рвучко підвівся, перекинувши важкий стіл від себе, і одним стрибком дістався дверей, схопив зброю і вискочив стрімголов надвір. Він ще ніколи в житті так швидко не бігав. Уже в кінці городу він почув позаду: «Стій!» і постріли. Геник перетнув дорогу і пірнув у «зеленку». Він біг між деревами, не помічаючи, як гілки до крові дряпають обличчя. Спинився тільки тоді, коли відчув себе в безпеці. Пострілів позаду не було, та й не такий дурний росіянин, щоб наражати себе на небезпеку в лісосмузі. Трохи відхекавшись, Геник пішов наздоганяти товаришів.
Хлопці чули постріли, тож полегшено видихнули, коли побачили свого товариша.
— Що там було? — спитав Малий.
Гена сів на траву і посміхнувся.
— Ви не повірите: я сидів за одним столом і їв борщ з бійцем Псковської дивізії.
Він розвеселив побратимів своєю розповіддю і попросив вибачення за те, що не зміг роздобути їм хоча б води. Вони вирушили далі і за п’ятнадцять хвилин на роздоріжжі побачили розбиту військову машину, на якій тріпотів вітер білий прапор.
— Нічого собі! — вигукнув Малий. — Метал як друшляк від куль. Я такого ще не бачив!
— Якщо є розбита техніка, то мають бути і люди. Логічно? — спитав Кабан.
— Але де вони? Пішли далі? — припустив Злий. — Треба все оглянути, тільки обережно, бо ще свої постріляють.
Довго шукати не довелося. За кілька кроків вони знайшли сімох вбитих солдатів.
— Схоже хлопці були поранені, а їх тупо добили, — сказав Мона. — Бо в кожного є поранення і прострелена голова. Тварюки!
Хлопці перевірили кишені — документів у вбитих не було, але шеврони вказували, що вони були українськими бійцями.
— Усе забрали: телефони, документи, зброю, — просичав Злий. — Наволоч! Ненавиджу!
— Треба їх поховати, — сказав Малий. — Не залишати ж їх, щоб собаки та звірі розтягли.
— Двоногі звірі попрацювали до цього, — сказав Злий. — Якщо ми почнемо ножами довбати землю, це затягнеться надовго. До того ж ми не запам’ятаємо це місце.
— То що ж робити?
— Складемо трупи докупи і накриємо гілками. Сподіваюсь, наші згодом заберуть їх для поховання.
Коли трупи бійців були надійно приховані сухим гіллям, Злий запропонував подзвонити побратимам:
— За моїми підрахунками, незабаром ми повинні зустрітися на річці Кальміус. Сподіваюсь, що хоч один мобільник живий.
— Аби лише був зв’язок, — сказав Мона, дістаючи телефон.
Злий з’ясував, що хлопці дійсно чекають на групи, які підтягуються в умовлене місце на Кальміусі, до якого лишалося кілька кілометрів.
— Дай телефон, — попросив Геник, — зроблю один короткий дзвінок.
Він набрав номер матері, але з нею не було зв’язку, тоді Гена подзвонив Улі, та дівчина не відповідала. Спробував ще раз — марно.
— Чому надувся? — спитав Злий.
— Уля не відповідає.
— Сподівайся на краще, — підбадьорив він і дав команду: — По конях, хлопці. Залишилося недовго, а там води — ціла річка! Пий — не хочу!
Розділ 77
Насті пощастило: її вже кілька днів поспіль відправляли на роботу до громадської їдальні, де вона могла митися і прати одяг, а також спілкуватися з Алісою. Щоправда, колишня подруга дуже переймалася тим, щоб її чоловік та на роботі не дізналися, що вона допомагає Насті.