Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 14

— Ось я і вдома, — промовила вона, підводячись. — Це ж треба! Стільки років прожила вдалині, а сказала «вдома»!

Богдана Стефанівна зняла черевики і ввійшла у воду. Прохолодна вода лагідно лоскотала ноги, заспокоювала, і жінка відчула, як до неї повертаються життєві сили.

— Дякую тобі, водичко!

Вона плеснула в обличчя річкову воду, і сонячні промінчики враз висушили крапельки. Жінка підставила лице і сонячним променям, і пустуну-вітру, і свіжості річки, річки її дитинства та молодості.

— Я повернулася! Чекала на мене? — посміхнулася вона прозорій, як кришталь, воді.

…Поблизу міського кладовища Богдана Стефанівна зустріла стареньку, вони розговорилися, і виявилося, що в згорбленій бабці з палицею вона не впізнала колишню сусідку. Обнялися жінки після багатьох років розлуки, поплакали, погомоніли. Богдана Стефанівна розпитала про своїх знайомих та родичів, бабця охоче розповіла і навіть погодилася показати місця поховання. Наостанок старенька привела Богдану Стефанівну до могилки її матері.

— Не дочекалася тебе, — зітхнула бабця, — а як вона сподівалася тебе побачити хоча б перед смертю!

— Це я їй вкоротила віку, я… — сумно промовила жінка і попросила залишити її на самоті.

Богдана Стефанівна довго говорила з матір’ю, розповіла їй про своє життя, а ще довше просила вибачення.

— Винна я перед вами, мамо, — говорила стиха, обнімаючи горбок могилки, — і нема мені прощення, нема. Але я знаю, мамо, що ви мене чуєте і пробачите. Ви завжди мені вибачали: і в дитинстві, і в молодості — пробачте і зараз.

Маленька сіра пташечка з довгим тонким дзьобиком сіла на хрест материної могили, стріпнула крильцями, завмерла, ніби вслухаючись у слова жінки, яка вимолювала прощення. Богдані Стефанівні враз здалося, що біль, який накопичувався роками в її душі, відступає, дихати стає легше, ніби звалився камінь. Жінка невідривно дивилася на пташечку, і їй здалося, то душа матері пробачила провину безталанної доньки, яка мимохіть жила в надуманому страху, який перевернув її життя шкереберть, тож вона не змогла навіть навістити матір.

— Дякую, мамо, що ви мене вислухали, зрозуміли і вибачили, — стиха промовила жінка.

Пташка спурхнула і зникла зненацька, як і з’явилася. Жінка поцілувала хрест на могилі, низько вклонилася і подибала з кладовища.

Богдана Стефанівна зупинилася у своєї двоюрідної сестри Ганни. Новина про її повернення швидко облетіла сусідів, родичів, знайомих, і надвечір гостей було вже стільки, що просторі кімнати не могли всіх прийняти. Довелося виносити столи у двір і ставити вздовж них лавки, які принесли сусіди. Жінці було важко впізнати знайомих, бо невблаганний час жорстокий — колишніх юнок він перетворив на жінок з поораними зморшками обличчями, жінок — на стареньких бабць, не пошкодував і чоловіків. Але всіх вона радо зустрічала, обнімала і часом, розчулившись, плакала, не соромлячись сліз. Богдана Стефанівна знову відчула повною мірою гостинність своїх земляків, їхню щирість і відкритість, а сама з побоюванням чекала головного питання. Воно не забарилося. Усім було цікаво, де вона пропадала стільки років, чому не приїздила. Часом жінці вдавалося перевести розмову на інше і люди засипали питаннями про останні події на Сході. Але знову виникало те саме болюче для неї питання, на яке вона не могла відверто відповісти. Богдана Стефанівна й зараз не могла розказати цим щирим людям усю правду. Зізнатися, що її змолоду обдурив чоловік, якого вона так кохала? Не повертався язик. Розказати про свої надумані страхи? Хто тоді її назве розумною? Розповісти про втечу з дитиною на руках? Це означало б кинути тінь на свого колишнього чоловіка, а вона не хотіла цього. Богдана тепло згадувала Сергія, без ненависті, злоби чи образи.