Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 12

Щоправда, бак вже замінили на новий, іноді доводилося гріти воду на плиті і доливати, щоб була тепла, але Насті подобалась батькова споруда. Вона щозими нагадувала чоловікові, що треба зробити так, аби не лазити драбиною нагору з повними відрами. Валерій обіцяв, а коли теплішало, то на городі роботи вистачало і знову руки не доходили.

— Я вже чистенький! — голос Вадима вивів Настю із задуми. — Твоя черга.

Від нього приємно пахло шампунем, милом, свіжістю і чимось таким знайомим і привабливим, що хотілося обійняти його і притиснутися до тіла, відчути його тепло. Настя підвелася зі стільця, поглянула на свої руки. «Треба не забути на ніч змастити руки кремом», — подумала і пішла митися.

Коли Настя повернулася, в кімнаті не було світла, лише посередині гарно сервірованого стола горіла рожева свічка.

— Прошу до столу! — сказав сяючий Вадим. — Ми з Барсиком постаралися, щоб усе підготувати до твого повернення.

— Приблуда повернувся — це я помітила, — посміхнулась Настя і звичним рухом намацала в кишені халатика мобільник. — А ось з якої нагоди у нас свято ще не зрозуміла.

— Сідай за стіл, зараз про все дізнаєшся.

— Цікаво, дуже цікаво! — сказала Настя, сідаючи поруч з Вадимом, бо стілець навпроти вже зайняв кіт.

Вадим відкоркував пляшку шампанського, наповнив грайливим напоєм келихи.

— Моя люба, моя кохана Настенько, — мовив він стишеним голосом. — Зараз я зроблю те, про що мріяв не один рік. Я хвилююсь, як хлопчисько на першому побаченні…

Вадим узяв руку Насті і поклав на долоню золоту обручку.

— Настусечко, я прошу тебе стати моєю дружиною! — на одному подиху промовив Вадим. — Фух! Мало серце не вискочило з грудей! Ти… згодна? Так, здається, треба казати?

Настя дивилася то на обручку, яка виблискувала у світлі свічки, то на чоловіка, який був збентежений, схвильований і трохи розгублений. Милий, добрий, коханий Вадим! Скільки разів він приходив до неї у снах, не бажаючи показати своє обличчя! Вона здогадувалася, що у снах (чи то мріях?) саме його руки торкалися її оголеного тіла, викликаючи бажання кохатися, але вона проганяла ті думки геть, бо у неї було своє, інше життя, де не було місця для нього. Тепер він поруч, зовсім близько, він пропонує стати його дружиною, а вона кліпає очима і мовчить. У горлі грудка, не від болю, від чулості, на очі навернулися сльози, хоча вона сильна і не тонкосльоза. Чому тоді змокріли щоки і бракне слів? Настя бере його руки, притискає до серця, потім нахиляє голову і цілує їх. Сльози капають на цілунок, вона дивиться йому в очі і стиха промовляє:

— Я кохаю тебе так, як ніхто нікого не кохав.

— Ти будеш моєю дружиною?

— Так! Здається, так треба відповісти?

— Неважливо як, — майже пошепки говорить він, покриваючи ніжними поцілунками мокре обличчя, — головне, що ми завжди будемо разом.

— Завжди, — луною повторює вона. — До самої смерті, як кажуть у фільмах.

— Так, завжди, до самої смерті, разом, всюди, назавжди.

Він цілував її палко. Цілунки покривали шию, груди, набухлі соски. Вона обняла його за шию, і з грудей вирвався тихий стогін.