Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 131

Вадим перебував увесь час у напруженні. Він пильно вдивлявся, піднімаючи цеглу та шматки бетону. Потім попросив Степана допомогти відтягнути важкий шматок бетону, аби розбити його і закинути на візок.

— Піднімаємо повільно й обережно, — порадив Степан.

Чоловіки підважили брилу й побачили тіло загиблого. Вони сповістили про знахідку охорону.

— Розгребіть, подивіться його документи! — крикнув один, продовжуючи лузати насіння.

Над трупом кружляли великі чорні мухи. Схоже, солдат загинув давно, спека зробила своє діло, і з обличчя вже не можна було визначити вік. У кишені документів не було, але на рукаві виднілася синьо-жовта нашивка.

— Наш солдатик, — зітхнув Вадим. — Мабуть, загинув під час захисту аеропорту.

— А рідні чекатимуть і сподіватимуться на його повернення, — промовив Степан.

Чоловіки спитали ополченців, де поховати людину.

— Тягніть його он туди! — охоронець вказав на місце, де закінчувалося бетонне покриття смуги.

Підійшли ще чоловіки й оточили загиблого.

— Укроп? — спитав Василь.

Степан так на нього зиркнув, що того одразу заціпило.

— Допоможіть донести он туди, — попросив Степан.

Кілька чоловіків підняли тіло і віднесли.

— Коли його заберуть? — спитав Вадим ополченців.

— Куди?! Документів при ньому нема, отже, не наш.

— Це — людина, — наполягав Вадим.

— Це не людина, а рослина під назвою укроп, — засміявся охоронець. — Хто його сюди кликав? Ти знаєш, як вони обстрілювали наше місто? Убивали мирних мешканців? Собаці собача смерть! Беріть лопати і зарийте його там, де стоїте, якщо не хочете, щоб ворони доїли.

— Вибач, друже, — зітхнув Вадим і взявся за лопату.

Розділ 59

Кілька днів після серцевого нападу Богдана Стефанівна провела в лікарні. Добре, що Валентина Петрівна вчасно навідалася, а то хто знає, як би воно повернуло. Коли жінці стало краще, вона попросилася додому. Лікар рекомендував пройти десятиденний курс лікування, але Богдана Стефанівна наполягала на виписці.

— Призначте мені лікування, — попросила. — Яка різниця, де я лежатиму — все одно ліки купую за свій кошт, а вдома і стіни допомагають.

— Не маю права тримати вас силою, — погодився лікар. — Нехай хтось вас забере.

Богдана Стефанівна подзвонила Валентині й попросила допомоги. Жінка забрала рецепти в лікаря, спустилася на перший поверх в аптеку і купила ліки. Коли приїхала сусідка, вона вже чекала на неї з великим пакетом.

— Нарешті додому! — зітхнула з полегшенням.

Валентина викликала таксі, і, поки вони чекали, Богдана Стефанівна пожалілася, що не може додзвонитися до онука.

— Хоч самій їдь шукати Геника.

— Куди ви поїдете? Бійці сьогодні тут, завтра там, їх щодня кудись переводять. Ви хоча б знаєте, де він служить? У якій частині? — спитала Валентина.

— Служить? Геник? — Жінка здивовано округлила очі. — Він… Він у зоні АТО?

Валентина зрозуміла, що ляпнула зайве. Вона й не здогадувалася, що сусідка й досі не знає про службу онука.

— Що я накоїла?! Я не навмисне, вибачте!

— І коли він туди потрапив? Давно?

— Та давно, ще в липні. Я думала, ви знаєте.

— Настя знала?

— Він спочатку і їй не зізнавався, — розповіла Валентина. — Сказав, що в Києві працює таксистом, а потім, якщо не помиляюся, на День Незалежності розповів.