Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 126

— Мамо, це я, Ніна, — почула знайомий голос. — Як ти?

— Потихеньку, а ти як, доню? Чому довго не дзвонила?

— Я на роботі з ранку до вечора, прийдеш додому, треба їсти готувати, прибрати, попрати. Та що я тобі розказую? Сама знаєш, яка жіноча доля.

— А Володя як? Чому ніколи не дзвонить?

— Він зі мною живе і працює, тож у нас усе добре.

— Ніночко, доню, а де ви живете? Чи не бідуєте?

— У будинку мого чоловіка, — пояснила Ніна. — Він чеченець за національністю, працюємо на будівництві у його бригаді. А ти зараз де? Вдома чи ще й досі на своїй бандерівщині?

Слова неповаги до батьківщини неприємно різонули, але жінка проковтнула образу і розповіла про будиночок у Розгірчому.

— Це неподалік від мого рідного Стрия. Таке чудове місце! Поруч гори, річка, повітря свіже, хоч пий, хоч на скибку намазуй! — говорила із захопленням. — А ще, Ніно, збулася моя мрія: я придбала двох коней елітної породи, гуцуликами їх називають. Мишасту кобилку звуть Герда, а рудого коня — Геракл.

— Мамо, мені не цікаво, як звуть коней і якої вони масті, — перебила донька. — Я не знаю, де твій Стрий, і не дуже хочу знати. Мене цікавить лише, де ти взяла стільки грошей?

— Приїдете до мене з Володею та новим чоловіком у гості, тоді й поговоримо, я тобі все поясню. Ось доведу до ладу садибу, і приїжджайте! А то й відпочити нема де, і куди покласти спати.

Ніна промовчала, жодного слова не сказала на те.

— Ніно, ти не хочеш спитати, як твоя сестра? Племінник?

— …

— Біда у нас, — сумно промовила Богдана Стефанівна. — Настя і Вадим волонтерили…

— Це той Вадим, що з ним Настя зійшлася після розлучення? — перебила її донька. — Мені нецікаво, чим вони займалися.

— Доню, вони повезли допомогу солдатам і зникли безвісти. Заяву в міліцію написали на розшук, а й досі нічого невідомо. У мене вже серце зітліло, — пожалілася жінка.

— То виходить, сестричці не сиділося на місці? Усе їй щось муляє в дупі! Кажеш, що допомагала нацикам?

— Ніно, вони допомагали нашим захисникам. Як ти можеш так казати?!

— Захисникам? — Ніна підвищила голос. — А ти забула, як ті захисники ледь не вбили Володю?! Як твоєму онукові довелося тікати з рідної землі голому і босому? Ти, напевно, забула, що хлопець поїхав з країни в шортах, футболці та шльопках?! І після цього моя так звана сестричка їм допомагає?

— Але ж солдати дали Володі змогу безперешкодно виїхати, ще й на квиток грошей дали, — нагадала жінка. — Ніно, давай не будемо сваритися. Твоя сестра зникла, і я не знаю, що робити. Я просто в розпачі!

— А я анітрішки!

— Як так? Ви ж сестри! Вас народила одна мати.

— Воно й видно, я поруч з сином, дбаю про нього, а в Насті син скакав на Майдані, а донька втекла галасвіта від такої матусі? — пустила шпильку.

— Ти часом не знаєш, як Іванка? Вона теж десь у Росії.

— Не знаю, вона мені не дзвонить, але якщо я випадково з нею зустрінуся, то допоможу всім, чим зможу. А щодо Насті… Мамо, мені неприємно говорити, але доведеться.

— Кажи вже все, що думаєш, — зітхнула жінка.

— До сьогодні я вагалася, чи зможу тобі це сказати, але тепер впевнена, що не тільки зможу, а й мушу.