Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 113

— Звичайно! Як на собаці! А ти як?

— Не дуже, але тримаюся. Буває й гірше.

Чоловіків також перевірили за списками і наказали сідати в автобус.

— Жінки наліво, чоловіки — направо! — прокричав охоронець.

— Я кохаю тебе! — Вадим поцілував Настю.

— І я тебе! — встигла сказати Настя до того, як охорона розділила їх.

Їдучи в автобусі, Настя дивилася у вікно і намагалася запам’ятати все, що бачить навколо. Коротка вимушена екскурсія мала залишити їй спогади та враження, які там, у в’язниці, відволікатимуть від гнітючих думок. Вулиці міста були майже порожні. Здавалося, що невидима сила сховала мешканців у надійні місця. Не видно людей на балконах, тільки білизна висить подекуди. Води нема, то яке прання? Поодинокі перехожі несуть у пластикових бутлях воду, зігнувшись від тягаря. П’ятиповерховий будинок зяє розбитими вікнами. Деякі вікна залатані фанерою та плівкою, інші виблискують новим склом. Перед будинком — вирва від снаряду. Уламки асфальту складені поруч охайною купкою. Із-за будинків виглядає, витягнувши довгу шию, підйомний кран. Прогулюється бабуся з онуком, тримаючи його за руку. Стара швидко оминула натовп озброєних людей, які стояли посеред тротуарної доріжки і жваво розмовляли. На крамничках написи: «Зачинено на ремонт», «Вибачте, ми не працюємо» та коротке, без пояснень і визначеності «Зачинено».

…Жінок розмістили в приміщенні колишнього архіву. Одна велика кімната на всіх з металевими стелажами. Схоже, документи вивозили поспіхом, бо подекуди валялися пожовклі від часу папірці, розірвані теки, старі газети, ручки та олівці.

— Ось наше нове житло, — сказала якась жіночка. — Треба прибратися, пилюки повно.

Жінки знайшли в кутку старий віник, на їх прохання охоронець приніс пляшку води, миску, ганчірку, сказав, щоб обирали собі спальні місця. Настя облюбувала собі «ліжко» в кутку на нижній полиці. Відстань до наступної згори півметра, тому на боці спати проблемно, але в порівнянні з задушливою маленькою камерою, великий простір здався апартаментами, де можна ходити, поспілкуватися, навіть дихати легше.

Жінки взялися за прибирання й одразу роззнайомилися. У цей час чоловіків розмістили в підвальній бойлерній.

— Лягайте де заманеться, — сказав охоронець. — Звиняйте, але постіль не завезли, — посміхнувся. — Та й навіщо вона вам? Ви все одно вороги.

— Спочатку б розібралися, хто вам ворог, — буркнув Степан, якого розлучили з дружиною. — І де нам спати?

— На підлозі. Де ще?

— Але ж підлога бетонна, тут холодно, — заперечив Степан. — Люди захворіють.

— А мені яке діло? Я виконую наказ. Усі питання до керівництва. Зараз принесу з архіву картонки, тож можна буде постелити, — пообіцяв чоловік.

В архіві охоронці позбирали картонні коробки, натомість жінкам принесли старі ватяні матраци.

— Дами, прошу! — сказав охоронець, кидаючи їх на підлогу.

Це була вже розкіш. Жінки розібрали матраци, послали на «ліжка», вибравши той бік, де було менше брудних плям. Потім усіх повели у їдальню, тож Настя мала змогу поспілкуватися з Вадимом. Ніколи їжа не здавалася їй такою смачною. Поруч була кохана людина, гарячий свіжий суп, зварений на кістковому бульйоні, солодкий чай — що ще треба, аби порадіти прожитому дню?