Читать «Степовий найда» онлайн - страница 41

Але Кларенс уже з попереднього досвіду знав, що такій каліфорнійській балаканині не слід вірити. Відступивши на кілька кроків, він повторив уперто:

— Я питаю у вас, чи приведе мене ця дорога на рудник.

— Оце й є рудник, а ці люди — рудокопи, — сказав цілком серйозно перший з них. — Дозвольте познайомити вас: Джім Скромний, Біль Безкозирка, Боб Бридкий, а це Дік Трущобник. З цього боку — Граф з Чатем-стріт, Живий Скелет і я.

— Дозвольте й вас запитати, прекрасний юний сеньйор, — промовив Живий Скелет, високий, кремезний чолов'яга, — звідки прилинули ви до нас на крилах вранішнього зефіру і чиї мармурові палати ви осиротили?

— Я перетнув прерію з караваном містера Пейтона і два дні тому прибув до Стоктона, — сказав Кларенс обурено, вважаючи, що йому тепер немає потреби щось приховувати. — Звідти я поїхав до Сакраменто до свого кузена і довідався, що він там уже не живе. Я не бачу в цьому нічого смішного! От я й вирішив податися на рудник, щоб добувати золото, бо… бо містера Сілзбі, який мав довезти мене сюди і, може, допоміг би розшукати мого кузена, убили індійці.

— Зажди, синку, я допоможу тобі закінчити, — промовив, підводячись, перший рудокоп. — А тебе індійці не вбили лише тому, що ти відстав від каравану разом з маленькою дочкою містера Сілзбі. Пейтон підібрав тебе разом з дівчинкою, яку ти дбайливо доглядав, а через два дні ви набрели на розбиті фургони Сілзбі і на трупи людей.

— Так, сер, — прошепотів вкрай здивований Кларенс.

— А коли ти залишився серед прерії один з маленькою дівчинкою, — продовжував чоловік, взявшись рукою за голову, ніби це допомагало йому пригадати деталі, — то побачив червоношкірого, який стояв недалеко від тебе і стежив за караваном, і ти, причаївшись, нічим себе не зрадив…

— Так, сер, — поспішно сказав Кларенс.

— А містер Пейтон, прийнявши тебе за індійця, що ховається в траві, вистрелив у тебе. А ще… одного разу ти застрелив буйвола, що упав разом з тобою в яр… так-таки сам і упорався з ним?

— Так, сер, — від задоволення Кларенс аж почервонів. — Виходить, ви мене знаєте?

— Виходить, що так, — похмуро промовив чоловік, розгладжуючи вуса. — Справа в тому, що ти вже був тут раніше.

— Раніше? Я? — повторив здивований Кларенс.

— Авжеж, раніше. Вірніше — вчора ввечері. Ти був, правда, трошки вищий і нестрижений. А лаявся куди краще, ніж сьогодні. Віскі ти дудлив, як дорослий, крім того, позичив п'ятдесят доларів, щоб добратися до Сакраменто. Ти їх, звичайно, вже встиг розтринькати. Га?

Кларенс був приголомшений. Або він збожеволів, або ці жорстокі люди дізналися про його історію від когось з його нещирих друзів і тепер знущаються з нього. Він зробив крок уперед, але чоловіки підвелися і швидко оточили його. Важко дихаючи, Кларенс запитав у розпачі:

— Як зветься це місце?

— Люди називають його Проваллям Мертвяка.

Провалля Мертвяка! Якась згадка промайнула в голові Кларенса. А чи не був це Джім Гукер? Він, певно, втік і присвоїв собі його ім'я. Кларенс звернувся майже благально до першого рудокопа: