Читать «Степовий найда» онлайн - страница 42

Френсис Брет Гарт

— Правда, він виший і старший за мене. Обличчя кругле, а очі маленькі. Голос хрипкий і… — Кларенс безнадійно замовк.

— Звичайно, він зовсім на тебе не схожий, — відповів, роздумуючи, рудокоп. — Біда в тому, що ви хоч і різні, але надто багато вас розвелося в цих місцях.

— Я не знаю, хто тут до мене був і що вам наговорили, — сказав Кларенс, втрачаючи надію порозумітися і все ж уперто обходячи мовчанкою непорядний вчинок свого приятеля. — Не знаю, хто у вас був, та це мене й не цікавить. Я Кларенс Брант з Кентукі. Я вирушив з Сен-Джо з караваном містера Сілзбі, зараз прямую на рудник, і ви не маєте права мене затримувати!

Рудокоп, що перший заговорив з Кларенсом, здригнувся, пильно поглянув на Кларенса, обвів очима інших. Джентльмен, якого звали Живим Скелетом, всією своєю кремезною постаттю присунувся до хлопчика. Заглянувши Кларенсу в вічі, він промовив задумливо:

— Справді наче скидається на Брантового виплодка…

— Ти не родич, бува, полковника Гамільтона Бранта з Луїсвілля? — спитав перший рудокоп.

Знову те ж саме запитання! Бідний Кларенс вагався — відповідати чи ні? Знову почнуться розпитування, як тоді у містера Пейтона.

— Так, — промовив хлопець похмуро. — Але він уже помер, ви ж знаєте це.

— Помер… Аякже… Віддав богу душу… — хором заговорили чоловіки.

— Його, звісно, вже нема, — промовив у роздумі Живий Скелет так, ніби намагався показати: мовляв, кому ж, як не йому, про це знати. — Від нього залишилися самі кістки.

— Порохня — більше нічого, — додав Дік Трущобник, хмуро кивнувши головою.

— Не хотів би я зараз доторкнутися до нього, ух, холодний, слизький… — заговорив Граф з Чатем-стріт, який до цього часу мовчав. — А як твоя матуся? Збирається знову заміж? Чи не вона часом послала тебе сюди?

Кларенсу здалося, що Граф з Чатем-стріт після цих слів дістав від когось із своїх друзів доброго стусана.

— Я приїхав в Сакраменто до свого кузена Джексона Бранта, але не знайшов його, — уперто повторив хлопець.

— Джексона Бранта? — перепитав перший рудокоп, багатозначно поглянувши на своїх колег. — Це хто — мати сказала тобі, що він твій кузен?

— Мати, — відповів Кларенс стомлено. — Прощавайте!

— Гей, синку, куди ж ти?

— Шукати золото, — відповів Кларенс. — І ви не можете мені заборонити цього, якщо я буду копати не на вашій ділянці. Я знаю закон.

Він чув, як містер Пейтон говорив про це в Стоктоні. Хлопець побачив, що чоловіки перешіптуються, йому навіть здалося, що вони почали дивитися на нього прихильніше, перестали насміхатися. Перший рудокоп поклав йому на плече руку і сказав:

— Гаразд, ходімо зі мною. Я покажу тобі, де можна копати.

— А як вас звати, — звернувся до нього Кларенс, — бо ви назвали себе просто «я».

— Зви мене Флін, Том Флін.

— І ви покажете мені, де я можу копати для себе?

— Покажу.

— Ви знаєте, — промовив Кларенс з соромливою і водночас трохи самовдоволеною посмішкою, — кажуть, що я приношу щастя…

Чоловік глянув на нього і промовив якось по-новому і дуже серйозно:

— Я вірю тобі.

— Недавно я приніс щастя одному чоловікові в Сакраменто, — сказав він, ідучи поруч з рудокопом.