Читать «Степовий найда» онлайн - страница 34

— Візьми ще мої двадцять, — сказав він і поклав монети на стіл. — Тепер ти зможеш якось викрутитись. Важко буде — заходь знову сюди.

І він рішучим жестом обмокнув перо в чорнило, ніби даючи цим зрозуміти, що розмову закінчено. Кларенс відсунув гроші.

— Я не жебрак, — сказав він похмуро.

На цей раз чоловік підвів голову і пильно глянув на хлопця.

— Не жебрак, кажеш? А я, по-твоєму, схожий на жебрака?

— Ні, — прошепотів хлопець, зніяковіло дивлячись в суворі очі чоловіка за столом.

— 1 все ж, якби я був на твоєму місці, то взяв би гроші і тільки радів би з такої нагоди.

— Якщо ви дозволите повернути вам потім ці гроші, — сказав Кларенс трохи присоромлений і навіть наляканий тим, що образив людину.

— Гаразд, — сказав чоловік і знову нагнувся над своїми паперами.

Кларенс взяв гроші і поліз в кишеню за своїм гаманцем. Він не брав його в руки з того часу, як шинкар власноручно засунув йому, Кларенсу, в куртку, і зараз його вразило, який гаманець важкий і туго набутий: коли він відкрив його, кілька золотих монет випали і покотилися по підлозі. Чоловік різко обернувся.

— Здається, ти сказав, що в тебе всього двадцять доларів? — зауважив він похмуро.

— Містер Пейтон дав мені сорок, — промовив, червоніючи, збентежений Кларенс. — Двадцять доларів я витратив на напої в шинку, і я… я не знаю, — пробелькотів хлопець, — як решта грошей потрапила в мій гаманець…

— Так, кажеш, двадцять доларів ти витратив на напої? — запитав чоловік і, відклавши набік ручку, відкинувся на спинку крісла, щоб краще розгледіти хлопця.

— Так, тобто… на перехресті Давидсона я… почастував кількох джентльменів, що їхали зі мною в кареті.

— Ти частував усіх пасажирів?

— Ні, сер, всього чотири-п'ять чоловік і шинкаря, але в Каліфорнії такі високі ціни на все… я в цьому переконався.

— Можливо. Але на тобі це особливо не позначилося, — сказав чоловік, глянувши на гаманець.

— Вони попросили у мене гаманець, щоб подивитися на нього, — сказав поспішно Кларенс, — і ось таке трапилося. Хтось випадково поклав свої гроші в мій гаманець.

— Ну, звичайно, — похмуро промовив чоловік.

— Тому так і вийшло, — полегшено зітхнув Кларенс, хоч пильний погляд співбесідника ще трохи бентежив його.

— Тепер я бачу, що мої двадцять доларів тобі не потрібні, — спокійно промовив чоловік.

— Але ж, — несміливо почав Кларенс, — це не мої гроші. Я повинен розшукати тих, кому вони належать, і повернути їх. Можливо, — додав він нерішуче, — я можу залишити ці гроші у вас, а коли я знайду їх власника, тоді я або він сам зайде за ними.

І Кларенс старанно відрахував двадцять доларів, що залишилися від грошей, подарованих йому містером Пейтоном, додав туди тільки що одержані двадцять доларів, а решту — там було сорок доларів — поклав перед співбесідником, який, не зводячи очей з хлопця, підвівся, відчинив двері і покликав:

— Містер Рід.

Увійшов клерк, який привів сюди Кларенса.

— Відкрийте рахунок на ім'я… — він запитливо глянув на Кларенса.

— Кларенс Брант, — підказав хлопець, червоніючи від хвилювання.