Читать «Простір неспокою» онлайн - страница 87

— Усе як на Шемалі, — буркнув Гнат.

— Все, та не все, — заперечив Богданов. — Кольорова гама тут не та. Враження таке, ніби хтось загасив пекло…

— Ой чи загасив? Температура грунту плюс двісті сорок за Цельсієм.

— Тоді оті брили не лід і не сніг.

Помовчали.

— Не подобається мені тут! — сказав стурбовано Томах. — Не знаю чому, але не подобається.

Гната теж охопило гнітюче передчуття тривоги.

І тут справді-таки щось сталося. Гнат не збагнув одразу, що просто припинилося двигтіння грунту і вщух глухий рокіт — єдиний звук о цій чи то нічній, чи то денній порі на планеті.

— Не забудьте про зйомку, — попередив Богданов, поправляючи об’єктив відеокамери, вмонтованої в скафандр. — І запам’ятайте оте кільце… На випадок… ускладнень.

— Гадаєш, доведеться тікати?

— Хтозна. Давайте пройдемося трохи, до найближчого айсберга, чи що, і повернемося.

Вони рушили до брили завбільшки з шестиповерховий будинок. Та не встигли зробити й сотні кроків, як зненацька з-за обрію зметнулася дугою довга іскра і спалахнула в небі сліпучим голубим факелом. Усі предмети на рівнині виступили чітко й рельєфно, кинувши від себе вугільно-чорні тіні. Лише загадкові масиви так і лишилися невиразно бовваніти, неначе застиглі клуби диму.

З-за горизонту вихопилася ще одна іскра, потім ще. І тієї ж миті з димоподібних мас вихлюпнулися ручаї рідкого полум’я і, звиваючись, стрімко попливли до білих айсбергів.

По нервах людей ніби щось ударило — сильно, боляче.

Ручаї досягли брил, і ті раптом заворушилися, почали тріскатись, огортатися білою парою.

— Ходімо назад, — скомандував Богданов. — Інакше ризикуємо стати мішенями.

Мовби у відповідь на його слова із густої пітьми, окантованої далеким фіолетовим світінням небосхилу, вихопився сріблястий струмок і побіг до рятувальників.

— Не зупинятися, — наказав Богданов. — Мерщій на пагорб!

Троє вмить опинилися біля виходу — червоне кільце справно вказало дорогу до тамбура.

Богданов терпляче дочекався, поки струмок перетне ті кількасот метрів від своєї хмароподібної оселі до людей, ввімкнув прожектор. Яскравий’ клин світла впав на струмок, і той різко уповільнив свій плин. Микита вимкнув прожектор, трохи зачекав і знову ввімкнув.

Струмок наче сахнувся назад і зненацька спалахнув по-справжньому! Все навколо осяялось мерехтливим світлом. У бурому диму пролунали два глухих удари, заколивався грунт, і люди побачили, як з пітьми на них спочатку повільно, потім дедалі швидше покотився безформний вал. Біль у голові посилився, по нервах ніби стьобнули батогом!

— Микито! — крикнув Томах, але Богданов не став очікувати нових сюрпризів і метнувся назад.

Усі побігли за ним. Перевели дух лише на матово-чорній поверхні колодязя, в центрі якого затишно світилась габаритними вогнями башта модуля.

— Тиша і спокій. — відсапавшись, сказав Томах.

У рубці роздяглися, мовчки поїли, пильно поглядаючи один на одного.

— Що далі? — спитав нарешті Богданов за звичкою скоріше сам себе, аніж інших. — Ми надто мало побачили…

— Що правда, то правда, — погодився Томах. — І щось зрозуміти з отого побаченого важко.