Читать «Простір неспокою» онлайн - страница 86

Василь Головачов

За кілька хвилин, уточнивши характеристики атмосфери невідомої планети й надягнувши скафандри, вони ступили на чорне, як свіжий асфальт, дно колодязя.

Гнат тупнув ногою: дно (воно набрало форми квадрата, кожна сторона якого — зелена, яскраво-зелена, фіолетова і біла — дорівнювали десь близько ста метрам) пружинило й поглинало звук. Торкнув рукою стіну. Рука вільно пройшла крізь неї, неначе крізь туман, а Гнат відчув у пальцях тепло.

— Що там? — підійшов Богданов.

— Порожнеча. Ніякого опору. Тільки гріє… Таку ж властивість мали й інші стіни.

Побродивши по чорному майданчику, рятувальники зібралися біля модуля.

— Варто ризикнути пройти крізь одну із стін, — запропонував Томах. — По-моєму, речовина чи поле — з чого вона там складається? — нешкідливі.

— Але чого стіни різного кольору? — завагався Лихолєтов.

— Різноколірні, бо виходять, очевидно, на різні квадрати “мозаїки”, — кашлянув у кулак Богданов. — Пам’ятаєте, який калейдоскопічний вигляд мала планета з висоти? Нас заарканили на стику кількох таких квадратів; цей колодязь, мабуть, своєрідний тамбур.

— Логічно, — підтримав його Томах.

— Що ж, власне, чекає на нас там, за стінами?.. — Микита розмовляв ніби сам з собою.

За чверть години, екіпіровані так, ніби їм належало витримати одразу з десяток природних катаклізмів (у своїх гостроверхих, непрозорих” шоломах, з горбами генераторів поля за плечима вони були вуглуваті й незграбні), рятувальники перевірили автоматику скафандрів і знову спустилися трапом на чорне дно “тамбура”, вибираючи, яку стіну таранити.

— Можна, я першим? — благально глянув на Богданова Гнат, і не встиг той вимовити слово, як він ступив у хистку фіолетову запону.

По всьому тілу розлилася м’яка тепла хвиля, ніби він поринув у літепло.

— Усе нормально, йду далі, — наче вже з-за куліс висунув Ромашин із стіни голову і знову щез.

Перед Гнатом лежала чорна рівнина з розкиданими де-не-де по ній білими, як сніг, брилами. Над рівниною нависло похмуре фіолетове небо з трьома яскристими синіми зорями, чиє проміння викрешувало на брилах сліпучо-голубі іскри. До обрію тягнулися якісь темні масиви, чи то гори, чи то ліс — світла трьох зірок не вистачало, аби роздивитися все як слід. Дрібно-дрібно двигтів грунт і звідкілясь долинав глухий рокіт, неначе за обрієм вивергався вулкан.

Оскільки притягання тут майже вдвічі переважало земне, довелося вмикати генератор поля: він вивільнив тіло з-під преса сили тяжіння…

У цю хвилину Гнат оглянувся і, вражений, завмер на місці. Позаду лежала та ж сама рівнина, але стіни вже не було… Поруч виросла чиясь постать і озвалася голосом Богданова:

— Наступного разу за такі фокуси каратиму!

За Микитою з’явився Томах і сказав:

— Що, не дуже тут затишно, хлопці.

Богданов ступив два кроки вперед.

— Ага. А я був уже засумнівався… — Він показав на тонке світне кільце. — Це вихід. Тепер порядок…

Рівнина тяглася за обрій, моторошно пустельна, випалена, засипана чи то попелом, чи сажею, і лиш поодинокі білі брили, схожі на айсберги, відбивали своїми гранями холодне світло зірок.