Читать «Простір неспокою» онлайн - страница 34

— Яке ви мали право?

— Облиш його, Роне, — глухуватим голосом сказав старший. — Якщо він так вчинив, значить, вважав, що має гаа це право.

Гнат відчув у його словах докір і, обернувшись, похмуро буркнув:

— Хто вам дозволив стріляти в заповіднику?

— Стріляти! — пирхнув молодий. — Чуєте, Владе? Та хто ви такий?

— До речі, відносно заповідної зони. — Старший нагнувся, помацав рись за ніс і випростався. — ВКР підписала вердикт від дев’ятнадцятого червня, в якому оголошено заповідною зоною всю Землю. Тож переваг заповідника тепер не має жоден район земної кулі, точніше, мають усі. А щодо стрільби… рись паралізована, і тільки. І в нас є мисливське посвідчення. Вас влаштовують мої пояснення?

— Це до справи уже не стосується. — Молодий заспокоївся і заклопотано оглядав карабін. — Треба ж, пополювали! Нерви треба лікувати, юначе! — По його тонких губах ковзнула посмішка. — Близьке знайомство з цією кицькою, не минулося б для вас просто так, то тільки в давніх романах писали, що в майбутньому хижі звірі стануть ручними… Між іншим, усе-таки хто ви такий?

— А ви? — в тон йому запитав Гнат, відчуваючи на собі пильний погляд старшого.

— Я Рон Клітгорд, старший інспектор відділу загальнотранспортної інспекції, а мій друг, Владибор Дикушин, керівник першого сектора УАРС. Член Ради, до речі… Гнат мимохіть глянув на старшого.

— Мене звати Гнат Ромашин. Конструктор Інституту ТФ-зв’язку.

— І майстер спорту з волейболу планетарного класу, — докинув Дикушин без посмішки.

На його молодого супутника це не справило ніякого враження.

— Що ж, — сказав він, — не вельми приємне знайомство, і винуватець усього — випадок…

— Може й, так, — мовив Гнат і стримано додав: — Спасибі за добре ставлення до кицьки, як ви зволили висловитись, але вона вже пробуджується, і, думаю, вам ліпше відійти від неї. Рисі не люблять, коли їм завдають болю.

Махнувши рукою, він увімкнув генграв і полого злетів у небо, мов підхоплене вітром насіння кульбаби. Стрімкий політ не вгамував розбурхані інцидентом думки.

“Гаразд, — нарешті підвів риску. — Нехай я погарячкував, але стріляти в красу, в тварину, яка не може відповісти тим же, — жорстоко! Мисливці!.. Не щезло, виявляється, це плем’я узаконених убивць, воно тішиться стріляниною в беззахисних створінь, лоскоче нерви удаваною небезпекою і приємним ризиком… Ніби ніколи не було страхітливих століть воєн і безглуздого знищення тисяч рідкісних звірів, ніби пам’ять людства коротка й не тривожить сумління, коли перші мисливці виходять у ліси нововідкритих планет…”

Виголошуючи подумки цю гнівну промову, Гнат мало не пролетів світлий вокзал транспортного вузла на околиці Вологди. Отямившись, дав собі слово розшукати у ВКР відомство по відновленню екологічних ресурсів і взнати там ціну мисливству. “Хто знає, може, я все ж переборщив? — закрався сумнів. — Мав рацію цей білявий Клітгорд, ніхто не давав мені повноважень судді, і перше поривання далеко не завжди схвальне. І ще він має рацію в тому, що я занадто збуджуюся. Це не єдина, але найбільша моя вада… після любові до солодкого. Тут його думка збігається з думкою Реброва, а я йому вірю більше, ніж собі. Хто б мені зараз допоміг розібратися у всьому, так це Славко Томах. Куди він запропастився?..”