Читать «Автомобіль із Пекарської» онлайн - страница 115

– Здається, все. Мені цього не вистачало.

– Сподіваюсь, ви маєте пояснення, зокрема – для поліції, для чого без дозволу вломилися в чужий дім, – мовила Магда.

Поклавши річ на місце, Кошовий, не відповідаючи, нарешті наблизився до шафи.

Передав ліхтарика Шацькому.

Двома руками розчахнув обидві стулки дверцят.

Йозеф крекнув, зацмокав губами.

Клим ступив крок убік, даючи змогу променю вихопити вміст шафи.

– Неймовірно! – не стрималася Магда. – Хіба… Такого не може бути… Цього не мало бути тут…

– Ви можете впізнати щось із цих речей, пані Магдо? – спитав Клим, ніби починав допит свідка в суді.

– Не все… Треба роздивитися, освітлення погане… Але ось… Це найперше кидається в очі… – Магда показала перед собою. – Звідки це тут?

– Не знаю.

– Ви не знаєте?

– Не знаю, скільки часу треба чекати особу, яка все пояснить краще за мене, пані Магдо. Бо якщо зараз почну я, то будуть лише здогади.

Поруч зовсім недоречно бамкнуло.

Усі троє в унісон глянули на старий годинник в кутку – він саме відбив восьму вечора.

О цій порі наприкінці вересня вже майже темно.

І ніби хто начаклував: знадвору рипнула хвіртка, почулися швидкі кроки.

– Пані Магдо, зайдіть у спальню, – швидко мовив Клим, водночас беручи в Шацького ліхтарик та вимикаючи його.

– Ще чого!

Ззовні в шпарину застромили ключ.

– Вийдете, коли захочете. Але розмову краще почати без вашої присутності.

– Вірте йому, – вставив Шацький. – Я знаю.

Ключ повернули.

Погляди Клима й Магди схрестилися.

Вона зникла в спальні, та двері не причинила: з того місця, де всі стояли, її там видно не було.

Вчасно.

Особа, яка тут мешкала, переступила поріг.

– Доброго вечора, пані Дано, – привітався Кошовий.

Розділ дев’ятнадцятий

Німа служниця

Якщо Дана Лилик і злякалася – швидко опанувала себе.

Але навряд чи вона була лякливої породи. Свою справу зробила несподіванка, і молода дівчина могла б закричати. Натомість спершу позадкувала, бігти геть вимагали інстинкти. Та вона взяла себе в руки на диво швидко. Причому – так, що, оговтавшись, впізнавши одного з незваних гостей, тут же пішла у наступ:

– Що тут відбувається? За яким правом? Як ви сюди потрапили, пане Кошовий?

– Через двері, – відповів Клим сухо. – А як сюди потрапили ви, дама вищого світу, довірена особа доньки мільйонера Агнешки Радомської, її права рука, помічниця, ким ще ви себе назвете?

– Я викличу поліцію.

– Кличте, – легко погодився Кошовий. – Ми з колегою дочекаємося.

Дана не зрушила з місця.

– Забула. Ви ж працюєте на поліцію. Отже, ви тут з її дозволу. І все одно це незаконно. Я подам скаргу.

– Кому, пані Дано? Я далі називатиму вас так, бо ви дуже хотіли виглядати, як пані. Бути рівною до інших пані. Але я мав би за тримати в пам’яті ту вашу розповідь про бідних дівчат із товариства «Турбота», яким опікувалася панна Агнеля. Ви завбачлива, вчасно зупинилися тоді. Ще трохи – і я б здогадався, що ви розповідали мені власну історію. Проста сільська дівчина, котра опинилася у великому ворожому місті. Не знайшла себе, потрапила в халепу, не мала, як повертатися додому, до батьків. Повірте, пані Дано, я поставив себе на ваше місце. Сам лише три роки тому не просто вважав себе чужим тут, у Львові, – був ним. Я дорослий чоловік, повний сил, дещо бачив у цьому житті. Не пристало журитися, та були моменти: дуже кортіло знайти когось, хто б підтримав. Чи навіть пожалів, я не боюся цього слова.