Читать «Злочинці з паралельного світу - 2» онлайн - страница 32

Крук сів біля хлопця і сказав:

— Усі цілі. Діди вдома. Заплічник у кота-баюна. Дороги усіх, хто заздрий чужого добра: воно бере душу свого власника!

— А, там же жратва! — здогадався Рекс. — Він його з лап не випустить!

— Я вас поведу, — сказав крук Гай. — Скоро зміна почнеться.

Хроня схопився на рівні: Ігор Володимирович! Зустріч!

Але до станції вони добралися не на початок, а на кінець зміни. Сховавшись за рогом, Хроня вдивлявся в людей, які виходили зі станції.

Крук, що сидів на паркані, голосно каркнув. Та Хроня вже й сам упізнав високого сивого чоловіка, що йшов просто на нього.

Тоді Хроня вийшов йому назустріч і, коли той підійшов ближче, несміливо привітався.

— Добрий! — відповів чоловік і запитально глянув на Хроню крізь окуляри.

— Тобі щось треба? Грошей?

Хроня ковтнув і заперечливо похитав головою:

— Можна з вами поговорити?

Ігор Володимирович озирнувся — вулиця була порожня. Він трохи нервово сказав:

— Ну, говори.

Хроня озирнувся — недалеко була лавиця.

— Давайте сядемо.

Чоловік неохоче пішов за хлопцем. Вони сіли. І Хроня розповів, як знайшов адресу з фотокартки, а потім і його.

— А картку показати можеш? — недовірливо спитав Ігор Володимирович.

— У мене її зараз нема, — тихо сказав Хроня.

— А де ж вона?

— Загубив.

Помовчавши, чоловік сказав:

— Я той день пам’ятаю. Ми тоді всією зміною до річки на пікнік вибралися. Я здогадуюсь, хто твій батько. Ти на нього схожий. Але точно сказати не можу.

Ігор Володимирович зняв окуляри і нервово протер скельця.

Хроня мовчки чекав. Він був готовий до найгіршого.

— Зрозумій, — ніяково продовжив чоловік, — це лише припущення… Адже нас тоді розкидало — кого куди… Знаєш, за своїми проблемами… — він винувато розвів руками.

А потім, наче наважившись, продовжив:

— Твоя мама — Ксана, мала якраз народити, коли це… коли стався вибух. Про Олексу я чув потім — він… помер у Москві, у лікарні. Він одним із перших там був… А Ксана, казали, народила хлопчика в той день. Куди її вивезли — не знаю. Розумієш, я й сам до лікарні потрапив… Довго лікувався…

Хроня не плакав. Сухими очима він дивився перед собою.

— А як… прізвище… — тихо спитав він.

— Поліщук він… Поліщук Олекса, — сказав Ігор Володимирович. — А в тебе що, ніяких документів не збереглося?

Хроня похитав головою. Чоловік поклав руку йому на плече.

— Тримайся, хлопче! Я знаю, що приїхали вони, якщо це вони — твої батьки — з Бердянська. Є таке містечко на Азовському морі. Так, так, Ксана ще розповідала, що живуть її батьки на самому березі! Вулиця Набережна називається!

Хроня з надією підняв голову і намагався не пропустити жодного слова.

— А більше нічого не пам’ятаєте?

— Ну, ще Ксана рибою завжди пригощала. Казала, що поруч з їхнім будинком, чи ні — напроти, прямо напроти, на березі — рибколгосп, чи рибартіль, щось таке. У ньому мама її завжди рибу купувала.

— А… а брата у мене чи сестри не було?

— Ти перший мав народитися… Вони після інституту щойно побралися.

Хроня підвівся. Ігор Володимирович теж.