Читать «Злочинці з паралельного світу - 2» онлайн - страница 32
Галина Малик
Крук сів біля хлопця і сказав:
— Усі цілі. Діди вдома. Заплічник у кота-баюна. Дороги усіх, хто заздрий чужого добра: воно бере душу свого власника!
— А, там же жратва! — здогадався Рекс. — Він його з лап не випустить!
— Я вас поведу, — сказав крук Гай. — Скоро зміна почнеться.
Хроня схопився на рівні: Ігор Володимирович! Зустріч!
Але до станції вони добралися не на початок, а на кінець зміни. Сховавшись за рогом, Хроня вдивлявся в людей, які виходили зі станції.
Крук, що сидів на паркані, голосно каркнув. Та Хроня вже й сам упізнав високого сивого чоловіка, що йшов просто на нього.
Тоді Хроня вийшов йому назустріч і, коли той підійшов ближче, несміливо привітався.
— Добрий! — відповів чоловік і запитально глянув на Хроню крізь окуляри.
— Тобі щось треба? Грошей?
Хроня ковтнув і заперечливо похитав головою:
— Можна з вами поговорити?
Ігор Володимирович озирнувся — вулиця була порожня. Він трохи нервово сказав:
— Ну, говори.
Хроня озирнувся — недалеко була лавиця.
— Давайте сядемо.
Чоловік неохоче пішов за хлопцем. Вони сіли. І Хроня розповів, як знайшов адресу з фотокартки, а потім і його.
— А картку показати можеш? — недовірливо спитав Ігор Володимирович.
— У мене її зараз нема, — тихо сказав Хроня.
— А де ж вона?
— Загубив.
Помовчавши, чоловік сказав:
— Я той день пам’ятаю. Ми тоді всією зміною до річки на пікнік вибралися. Я здогадуюсь, хто твій батько. Ти на нього схожий. Але точно сказати не можу.
Ігор Володимирович зняв окуляри і нервово протер скельця.
Хроня мовчки чекав. Він був готовий до найгіршого.
— Зрозумій, — ніяково продовжив чоловік, — це лише припущення… Адже нас тоді розкидало — кого куди… Знаєш, за своїми проблемами… — він винувато розвів руками.
А потім, наче наважившись, продовжив:
— Твоя мама — Ксана, мала якраз народити, коли це… коли стався вибух. Про Олексу я чув потім — він… помер у Москві, у лікарні. Він одним із перших там був… А Ксана, казали, народила хлопчика в той день. Куди її вивезли — не знаю. Розумієш, я й сам до лікарні потрапив… Довго лікувався…
Хроня не плакав. Сухими очима він дивився перед собою.
— А як… прізвище… — тихо спитав він.
— Поліщук він… Поліщук Олекса, — сказав Ігор Володимирович. — А в тебе що, ніяких документів не збереглося?
Хроня похитав головою. Чоловік поклав руку йому на плече.
— Тримайся, хлопче! Я знаю, що приїхали вони, якщо це вони — твої батьки — з Бердянська. Є таке містечко на Азовському морі. Так, так, Ксана ще розповідала, що живуть її батьки на самому березі! Вулиця Набережна називається!
Хроня з надією підняв голову і намагався не пропустити жодного слова.
— А більше нічого не пам’ятаєте?
— Ну, ще Ксана рибою завжди пригощала. Казала, що поруч з їхнім будинком, чи ні — напроти, прямо напроти, на березі — рибколгосп, чи рибартіль, щось таке. У ньому мама її завжди рибу купувала.
— А… а брата у мене чи сестри не було?
— Ти перший мав народитися… Вони після інституту щойно побралися.
Хроня підвівся. Ігор Володимирович теж.