Читать «Осіннє Рондо місячної ночі» онлайн - страница 15

Добре, що ця вуличка порожня, інакше… Отямилась. Господи, що то вона коїть посеред білого дня?

— Ще побачать нас… — мовила знічено.

Відірвався від неї, зазирнув у вічі.

— Давай просто прогуляємося, — запропонував.

— Гаразд, прогуляємося. Але недовго: я мушу бути вдома до вечері.

Засоромлено відвела погляд униз, на бруківку. Як вона могла бездумно кинутись в обійми незнайомій людині? Та чомусь у душі тліло відчуття, немов він такий рідний їй, немов знала його все своє життя. Знала давно, загубила та лише тепер віднайшла. Звідки це непоборне відчуття?

Він узяв її руку, ніжно, проте міцно стиснув, і вони рушили уздовж вулиці.

— Я чув, як ти граєш на фортеп’яні, — зізнався. — Ти граєш просто божественно!

— Дякую, — знічено схилила голову. Але то не було для неї новиною. Вона ж бо бачила його коло її будинку. — А ти чим займаєшся?

— Я у пресі працюю, журналістом. Але мрію написати роман.

— Про що?

— Про Львів, про Полтву, про життя…

Вона піймала його палкий погляд.

— Чим ти живеш? Що любиш?

— Люблю це місто. Я щасливий, що народився тут. У ньому — весь я, все моє життя… Люблю музику. Дуже люблю. Коли чую її — душа моя співає. Люблю писати. Це — як дихати. Не напишу хоч рядок у день — і мені не стає повітря… Люблю Якова — друга свого, — він славний і відданий; братика свого люблю, він такий маленький і смішний… Матінку свою. Та, знаєш… відколи стрів тебе — мій світ перевернувся. — Він стиснув міцніше її руку. — Здавалося б, ну що такого? З’явилась у думках людина. Ат, ні. Змінилось геть усе: я відчуваю по-іншому, бачу по-іншому, чую інакше, повітря — й те інше: таке хвилююче, свіже, тремтливе. З тобою я відкрив для себе зовсім інший, особливий світ: світ, у якому є ТИ. І це чудовий світ, де я живу й дихаю лиш тобою.

— Так приємно це чути… — стиха мовила вона.

— А ти? Розкажи про себе.

— Я просто люблю життя! Люблю весну, коли все довкола оживає і квітне. Люблю небо — воно таке безкрає і виняткове! Люблю книжки і не можу жити без музики. Сестричку свою люблю, рідних. Звичайно, люблю Львів. А ще… мій світ теж змінився нещодавно, відколи я стріла тебе…

— Віднині цей особливий світ є наш спільний. У ньому лиш ми з тобою. Ми і Наше Кохання… — Він міцно стиснув її руку.

Уже смеркло, коли вони повернулись на місце зустрічі. Ліхтар запалили, і все навкруги було залите м’яким теплим сяйвом. Вони зупинились неподалік ліхтаря.

— О, мені потрібно додому!.. Так швидко сплинув час! Якщо мене не буде вдома до вечері, мені дістанеться від батька.

— Пообіцяй мені щось, — мовив тихо.

— Так, звісно! — з готовністю відповіла. — Що тобі пообіцяти, мій любий?

— Не відпускай мою руку. Що б не сталось, не відпускай, чуєш?

Він міцно стиснув її руку, і в його потиску вона відчула тремтіння.

— Я не відпущу твою руку, коханий, що б не сталось, — вона стисла у відповідь його руку й віддано зазирнула йому у вічі, що випромінювали ніжність, палахкотіли пристрастю, проте десь глибоко, на самому їхньому дні, було заховано смуток. Та вона його розпізнала. — Обіцяю. Ти лиш не сумуй… — прошепотіла й міцно притулилась до нього.