Читать «Осіннє Рондо місячної ночі» онлайн - страница 14

Притиснула до грудей. Щастя гарячою хвилею захлеснуло все її єство. Серце вистрибує — і не втримати.

— Я йду до нього! — мовила радше собі, ніж сестрі.

Та лише подивилась на неї уважно й непевно стенула плечем.

Як добре, що матінка з батьком поїхали у справах! Нянечка пішла на базар, тож перепон на її шляху не буде.

— Ти ж будь удома й не кажи, куди я пішла насправді! Я… до Катрі пішла. Ти чуєш? До Катрі! І скоро повернусь. Мабуть, скоро, — задумливо додала.

— То я маю брати на себе страшний гріх? — спитала Яся.

Софія благально глянула на сестру й швидко мовила:

— Заради мене, прошу, люба… Та й не такий вже то страшний гріх. Так, незначний. Домовились?

Та неохоче кивнула. Софія витягла з шафи темно-зелену сукню. Затягнула тугіше корсет, перевдяглась. Поправила локони, надягла смарагдовий капелюшок, чорні мережані рукавички. Оцінювально глянула на себе у дзеркало. Задоволено всміхнулась: годиться! На дворі квітку зірвала, бережно закріпила в капелюшок.

— Я скоро повернусь, гаразд? — поцілувала у скроню сестру. — Не ходи нікуди з двору!

— Гаразд-гаразд, я все зрозуміла, — відповіла, всміхаючись.

Софія метнулась із двору й щодуху помчала на вуличку з ліхтарем, де чекав на неї Степан. Степан… Прошепотіла його ім’я, і всередині все затремтіло від щастя.

Ось і вуличка. Ліхтар. Он же він, коханий Степан, — мчить їй назустріч. Схилила голову. Засумнівалась… Що ж вона коїть? Навіщо було йти сюди? Це ж так непристойно для панни її становища!.. Та й він — хоч би не подумав про неї щось недобре. Однак сумнів той лише на мить торкнувся серця й наступної вже відступив.

— Ви прийшли! Прийшли! — схвильовано видихнув він, наблизившись.

Їхні погляди зустрілись і якийсь час — здавалось, цілу вічність — вони спілкувались одними лиш очима, у яких, як у розгорнутій книзі, можна було прочитати все. І вони читали, трепетно перегортаючи сторінку за сторінкою, а душі їхні тим часом співали, поєднавшись у пісні — ніжній і красивій.

Він узяв її тендітну руку, і тієї ж миті жар пронизав тіло. Відхилив краєчок рукавички, припав вустами до зап’ястка. Яка ніжна рука… Яка ніжна, незаймана душа, з якої точаться довірлива чистота й чуттєвість…

Вона обережно торкнулася долонею його щоки. Від задоволення він заплющив очі. Так… слова тут зайві. Серцем чує: він так її кохає! Кохає міцно, трепетно! Вона відчула його силу, внутрішню силу, якусь шалену енергію — суміш ніжності, пристрасті й шляхетності. Ця енергія такою міцною хвилею захлеснула все її єство, що вона мало не зомліла від щастя. О-о-о, коханий…

— О, коханий… — не стрималась, зітхнула услід за думками.

Не відпускаючи її руки, подивився їй у вічі й міцно обійняв.

— Кохана… моя кохана… Ти поряд. Нарешті ти поряд… — прошепотів.

Господи, невже все це відбувається з нею насправді? Вона не могла в це повірити. Все трапилось так миттєво, так стрімко! Ще якусь годину тому вона лиш мріяла про це, малювала в думках, і ось — усе це відбувається наяву! Яке щастя! Притулилась міцніше до нього й обвила руками його шию, бережно пригладжувала виткі неслухняні пасма його волосся, милувалася очима, рисами обличчя…