Читать «Осіннє Рондо місячної ночі» онлайн - страница 13

Яків допив пиво, і вони вийшли на вулицю.

— Що коять із містом… — сумно зітхнув друг.

— Так. Воно вже не таке, яким було за часів парубоцтва мого батька… — погодився Степан. — Ой, не подобається мені це. Ой, не подобається… Як можна так знущатись над річкою?

— Напиши про це, — запропонував Яків.

— Та ж писав уже скільки разів! Писав, але вони вже давно так вирішили, та й по всьому. Нічого не зміниться!

— Шкода річку… — зітхнув.

— Еге ж…

Вони обійшли навалу з кам’яних брил і звернули на Вірменську. Смеркало. Уже запалили ліхтарі, і м’яке сяйво огорнуло місто, надавши йому якогось таємничого, містичного вигляду.

Він напише. Обов’язково напише про це цілий роман, не те що статтю. Багато про що іще. Головне — є ідея. А вже втілити її він зможе запросто. Не він би то був!

Наступного дня, лиш тільки продер очі й зіп’явся на ноги, а думки вже не тут — поряд Неї. Вмився, випив каву, гарно вбрався. Зачесав неслухняне волосся й миттю вискочив із дому, на ходу нап’яливши капелюха. Швидше до неї! Сил уже немає відтягувати зустріч… Дорогою благав у Бога помочі, щоб змилувався врешті й дарував шанс бути поряд із коханою.

Ось її вулиця. Будинок. Тихо так… І порожньо. Став під деревом, замислився. Що ж його робити?

Враз очі зраділи: на двір виплигнула молодша сестра кралі. Не довго думаючи, рушив упевненою ходою до брами. Дівча, помітивши його й відчувши наміри, сторожко зиркнуло в його бік і позадкувало до дверей.

Ні-ні, тільки не тікай! Всміхнувся їй привітно й неголосно гукнув:

— Панночко, прошу, можна хвильку вашої уваги? Справа є важлива до вашої сестриці!

Дівча, начебто вагаючись, усе ж ствердно кивнуло й з цікавістю наблизилось до красивого панича, котрий припав до брами, вчепившись рукою за залізні пруття.

— Чого вам? — коротко спитала, озираючись за спину. — Кажіть хутко, бо я дістану через вас.

— Перекажіть, будь ласка, вашій сестриці, що мені конче треба бачити її і сказати щось важливе! — швидко заговорив.

Його очі вмить загорілись.

— Ні, не так! Нічого не кажіть. Зараз, хвильку зачекайте… — він присів навпочіпки, швидко вийняв із кишені листок паперу, перо й пляшечку з чорнилом. Приклавши листок до коліна, трепетно над ним схилився. Затим подмухав, склав учетверо й, підвівшись, простягнув панночці. — Передайте їй цю цидулку! Вельми вдячний вам!

Дівчинка взяла папірець і серйозно глянула йому у вічі.

— Гаразд. Я передам! — мовила змовницьки, розвернулась і стрімголов побігла у дім.

Степан радісно видихнув, подякував Богу й пішов. Вона прийде. Обов’язково прийде зараз до нього. Серцем чує!

А тим часом Софія вже мчала назустріч сестрі, котру сама ж спровадила у двір, помітивши біля паркану панича. Вона відчувала, що він рветься до неї. Відчувала серцем…

— Давай уже!

З нетерпінням вихопила папірець, розгорнула. Красивим почерком рівні рядочки дарували блаженну насолоду:

«Люба панно! Якщо ваша ласка, подаруйте мені лиш єдиний погляд ваших бездонних очей, лиш єдиний доторк вашої ніжної ручки… Чекатиму на вас із нетерпінням під ліхтарем на сусідній вуличці, де ми стрічались із вами минулої суботи. Кохаю вас безтямно… Навіки ваш, Степан».