Читать «Смарагд» онлайн - страница 95

…У двері неголосно постукали, батюшка гукнув: «Заходьте!» — і поспішив назустріч.

— Радий вас бачити, Михайле Михайловичу, — міцно потиснув руку директору школи. — Сідайте, де вам краще.

— Я ненадовго.

Невисокого зросту, худорлявий, директор школи був на диво жвавою людиною. Хоча йому вже минуло п’ятдесят, густа, як і в юності, чуприна не біліла жодною сивою волосиною, а очі посміхалися до кожного добротою і щирістю.

— Я вам розписки приніс, — дістав із нагрудної кишені три згорнуті папірці й поклав перед батюшкою.

— Які розписки? — не зрозумів той.

— Як які? Сто п’ятдесят церковних гривень, що ви передали школі, ми віднесли дітям у малозабезпечені сім’ї. Ось розписки. А ще сто, — він зам’явся, — не віддали. Будемо самі двом дітям купувати одяг, бо там такі батьки, що проп’ють усе.

— Не треба розписок. — Варфоломій посунув папірці до Михайла Михайловича. — Ваша совість для мене найцінніша розписка.

— Ну, добре, — зніяковів той, — дякую. Я ще хотів… Чув, що ви домовлялися за вікна, щоб перев’язати. У мене відпустка — я сам перев’яжу. — Батюшка здивовано мовчав, і він зніяковів іще більше: — Я так, без грошей, я розумію…

Отець Варфоломій знав, що в селі не було кращого столяра, ніж Михайло Михайлович. Удома у нього стояли куплені й самим зроблені рідкісні верстати. Але знав батюшка й те, що в цього чоловіка не було відбою від замовників, і не тільки зі свого села. А внутрішнє оздоблення церкви — фантазія, народжена в голові Михайла Михайловича і втілена ним самим у життя.

Варфоломій підхопився зі стільця, знову потиснув директорові руку і з вдячністю глянув йому в обличчя.

Радісний настрій довго не полишав батюшку, він нетерпляче кілька разів позирав у вікно, а потім не витримав і сам пішов до Ганни.

— Ви коли на базар поїдете? — запитав трохи віддалік, бо жінка стояла біля ґанку і сипала курям зерно.

— Чого мені туди їхати? — здивувалася та.

— А хіба Сашкові не треба новий одяг до школи?

— Та, — махнула рукою Ганна, — ще в старому походить. Штани відпущу трохи, а сорочок у нього повно.

— Ні, — заперечив батюшка, — візьміть із моєї пенсії половину і в цю неділю їдьте із Сашком на базар.

— А вікна, а хрестильниця? Ану, киш! — прикрикнула на курей, що намагалися зайти на ґанок. — Ідіть на вулицю, а то тільки й знай — прибирай за вами. Отче, — підняла голову, щоб глянути йому в обличчя, — не переймайтеся — хлопець одягнутий не гірше від інших.

— Я так хочу, — наполягав на своєму Варфоломій. — А коли ви мене не послухаєте — сам куплю. Вікна Михайло Михайлович перев’яже, ось тільки заходив, обіцяв. І без грошей.

Ганна постояла, потім хитнула головою:

— Добре, куплю, раз Михайло Михайлович… Воістину праведник. Одне за копійку вдавиться, а цей… — і витерла долонею вологі очі.

На другий день із самого ранку директор школи уже ходив коло церкви, вимірював дерев’яним метром вікна й розміри записував у тоненький зошит. Батюшка теж ходив поруч, допомагав підносити стола, бо вікна були зависоко навіть для його зросту.

— Тоді, як відкривали церкву, тільки рами й не поміняли. Думалося, ще трохи постоять. Аж бач… — говорив, ніби вибачався.