Читать «Смарагд» онлайн - страница 94

— Нащо ті жінки поздавалися, — засміявся Володимир. — У мене своя не гірша від інших. Це ти не мені кажи, — тицьнув пальцем у Варфоломія, — а оцьому скупердяю — їхав у гості й пляшки не прихопив.

— Помовч, — уже сердито обірвав його Василь і взяв із таці чашечку з кавою. — Заважаєш.

— Тоді навіщо ти мене сюди звав? — образився Володимир і підвівся. — Розібратися чи тільки ляси поточити? Краще скажи йому, — став перед Варфоломієм, засунувши руки в кишені, — якщо і на Спаса наші баби до нього посунуться, як ото на Великдень, то це даром не минеться. Праведник знайшовся… А що батько був парторгом, а мати за возом волочилась — то забулося.

Варфоломій зблід і стис обома руками чашечку. Якусь мить сидів, а потім поволі підвівся. Василеві здалося, що зараз та чашка розлетиться на череп’я об голову Володимира — він би сам так і зробив, але ні — Варфоломій підійшов до журнального столика, поставив каву, якої не торкнувся, повернувся було йти й зупинився. Його майже білі губи ворухнулися:

— Дякую вам, браття, хоча ви мене й засмутили. Не тільки словами, які почув, а й тим, — проковтнув клубок у горлі, — що ви забули Святе Письмо. Вам, отче Василю, — глянув в обличчя й наткнувся на погляд, який, коли б мав фізичну силу, проштрикнув його наскрізь, — вам би варто згадати, що «корінь усього зла — любов до грошей, на це позарившись, деякі відійшли від віри». А люди відходять від вас, бо не сліпі, хоча ви й сховалися від них за таким високим муром. А ви, отче Володимире, — перевів погляд на ще більш розлючене обличчя, — порахували мої гроші, а самі забули, що «багатство є благословення тільки для тих, хто перетворює його у благословення для інших». Бо ж сказано: «Не збирайте собі скарбів на землі, але збирайте собі скарби на Небі». Мені вас обох шкода, — повернувся й пішов.

— Придурок, — кинув йому в спину Володимир. — Нацькувати б на тебе вівчарку, та себе жалко.

Варфоломій мовби й не чув того. Наскільки міг, швидко пройшов через коридор, та перед вхідними дверима спинився. Обернувся — за спиною у нього стояв Василь і посміхався.

— Притримай собаку, — більше наказав, ніж попросив, Варфоломій.

— А ти спробуй — пройди, — схрестив руки на грудях Василь і засміявся вголос.

Той сміх, наче нагайка, хльоснув Варфоломія, і він різко штовхнув двері — прямо перед ґанком стояла Дана. Не спиняючись, Варфоломій пішов на неї. Вівчарка з несподіванки відступила, потім винувато заскавчала й кинулася до господаря.

Василь, що не чекав такої слабкодухості від тварини, зі злістю вдарив її ногою.

— Он як! — крикнув услід Варфоломію. — Не Богу ти молишся, а з сатаною знаєшся. Ще й людям голови морочиш. Лайно циганське.

Варфоломій вийшов за село і відчув, що далі йти не може. Присів обабіч дороги на якесь повалене дерево. Щоб заспокоїтися, кілька разів починав уголос молитися, але не помічав, як замовкав, бо думки були далекі від того, що вимовляли уста. Нарешті трохи заспокоївся, пошукав очима гілку, обчистив і, важко спираючись на неї, пішов назад тією ж дорогою, якою годину тому його везло розкішне «Вольво».