Читать «Смарагд» онлайн - страница 13

- Ізабелло, не йди, — схлипнув і промовив тихіше: — Вона пішла.

Григорій зблід і так глянув на матір, що мати злякано опустила голову над онуком.

— Тобі щось наснилося, дитятко? — як могла, запитала розважливо. — Спи — я ж осьде, з тобою.

— Спати! — гримнув батько на сина, очі якого вже почали прояснятися, і він хотів сісти на постелі. — Спати! — силоміць поклав дитину на подушку. — А з тобою я завтра поговорю, — кинув загрозливо Маріуці й вийшов із кімнати, не вимкнувши світла.

Вона більше не спала, ворочалася з боку на бік і важко зітхала. А почало розвиднятися, підвелася. Підійшла до ліжка, довго дивилася на онука, потім поправила ковдру, одяглася й тихо зачинила за собою двері.

— Не лютуй, — першою озвалася до сина, коли той вийшов за нею на ґанок. — Я дітям нічого не казала.

— Просилося ж тебе, щоб ти про неї ніде й рота не розкривала? — синові очі грізно дивилися на матір.

— Побійся Бога, — розсердилася й Маріуца. — Я тобі що — ворог?

— Чого ти Богом прикриваєшся, коли треба за щось відповідати? — мало не закричав на неї син.

— А ким — отим лисим чортом, що ти повісив на покуті замість ікони? — визвірилася на нього Маріуца. — Мені перед тобою нічого прикриватися — прикривайся краще ти, бо діти виростуть і спитають за все! Тоді побачимо, якому Богу помолишся. Думаєш, я не знаю, як ти Ізабеллу скривдив? Засранець! — повернулася, і тільки вітром шугнула її широка спідниця. Щось іще кричала, та Григорій не міг розібрати циганської мови.

Аж за рік по тому прийшла до Маріуци Захарія, сумна і трохи схудла. Юрко був уже в школі, а Данило десь грався із сусідськими дітьми. Мартин син у Захарії не викликав цікавості, але вона дістала з торбинки бублика, дала дитині в ручку, а решту гостинців поклала на стіл.

— Де ти взялася? — зраділа Маріуца. — Де інші?

— Ти, сестро, менше розпитуй, а краще сядь — я ненадовго, — попросила Захарія. — Оце візьми й сховай, — розв’язала вузлик, що висів на руці, подала Маріуці карти. — Ізабелла просила передати Данилу. А це — котрому сама віддаси, — обережно подала тоненьку золоту обручку.

— А де вона сама? Чого сама не заходить? — Маріуца здивовано розглядала проти світла обручку.

— Не прийде вона. — Захарія стишила голос і озирнулася по кімнаті. — Перед смертю за дітьми побивалася дуже. Я їй обіцяла, того й заїхала.

Маріуца опустила руку з обручкою, помовчала, потім взяла карти й понесла до своєї шафи. Сховала і, витираючи долонею очі, сіла коло сестри.

— Сироти, значить, — схлипнула тихо. — А давно?

— Торік, у ніч перед Спасом. Наче й не хворіла, щоб так…

— У ніч перед Спасом? — перепитала Маріуца. — Ось чому Данило плакав. Захаріє, — торкнула сестру за руку, — у ту ніч він гукав її й назвав по імені. Може, я неправильно зробила, що не віддала дітей, як ти думаєш?

— Не моє то діло, — чомусь сердито відповіла сестра. — І чого вже тепер бити руками об поли, як не поможеться? Ізабеллу жаль — хороша була, тільки слабодуха. Інша б на її місці й дітей забрала, і твоєму синочку життя попсувала. А ця не така — все на своєму серці переносила, а скільки тому серцю треба… — Глянула у вікно і перевела розмову на інше. — Ми вже не кіньми. Із Сербії гроші передали — багато. Тепер наші на машинах. І до тебе легковою приїхали, — кивнула у бік вікна. — Інше життя тепер у нас, Маріуцо. Але в кибитках було краще, — додала з жалем. — Ну, я піду, а то ще твої являться… Кажеш, Данило плакав? — перепитала вже у дверях. — Добре то, Маріуцо. То його душа уві сні зустрілася з материною.