Читать «Смарагд» онлайн - страница 10
Валентина Мастєрова
Данькові теж подобалася нова хата, хоча йому і в старій було добре. Там ліс, річка близько, а тут далеченько. Зате прямо за городами починалося кладовище. Хлопчик любив ховатися в бузині й слухати, як на похороні співають півчі. Слів не розумів, вслухався у мелодію. А коли вітер віяв із боку кладовища, спів чувся голосніше й слова можна було розібрати. Тоді й у ньому самому мовби щось співало і тужило разом. Лягав на землю й лежав нерухомо, коли вже наступала тиша.
— Бабо, а чому люди вмирають? — спитав якось Маріуцу.
— Старіють, хворіють і вмирають, — відповіла та байдуже.
— Ні, бабо, — заперечив хлопчик.
— Що — ні? — не зрозуміла Маріуца.
— Вони вмирають, — промовив Дань серйозно, — бо хочуть, щоб над ними співали півчі.
Маріуца здивовано подивилася на онука:
— Люди помирають, бо Господь їх забирає до себе.
- І старих, і малих? — допитувався Данило.
- І старих, і малих.
— А коли він мене забере?
— Що? — здригнулася Маріуца. — Бог із тобою, дитино. Щоб я більше такого не чула.
Кожного разу, коли хтось у селі помирав, Маріуца ходила ховати. Дань часто просився з нею, і вона забирала онука, бо той робився тихим і непомітним серед людей. Одного разу помер сусіда, й Маріуцу покликали мити тіло та одягати небіжчика. Вона зібралася йти, а Данилу сказала, щоб той прийшов пізніше. Хлопчик прийшов, коли в хаті було людно, і на нього ніхто не звернув уваги. Під вечір не тільки чужі, а й родичі небіжчика почали розходитися, але Даню йти додому не хотілося. Щоб Маріуца його не забрала, непомітно заліз під широку лаву, на якій стояла домовина. Терпляче слухав, як у хаті тихо і часто зітхали, хтось неголосно схлипував, і чекав, коли вже почнуть читати Псалтир. Він дуже любив мелодійність іще незрозумілого читання.
У хаті горіло світло й свічки, та з кожною годиною ставало тихіше — меншало людей, тільки голос жінки, яка читала Псалтир, звучав урочисто-скорботно.
Маріуца, що вже була пішла додому, знову прочинила двері, запитала пошепки, чи не бачив хто її онука? Данила давно вже ніхто не бачив, і сусіди заперечливо захитали головами.
Було за північ, але в будинку Григорія ніхто не спав. Маріуца витирала сльози, а Григорій ходив по подвір’ю, намагаючись перебороти хвилювання. Зайшов до хати, почув заплаканий голос матері:
— Це я в усьому винна — я дитину не вберегла. Онучку ж мій…
— Мамо, не вий! — гримнув син. — Краще скажи — твої родичі не проходили тут?
— Мої родичі? — не зрозуміла Маріуца, потім витерла сльози долонею. — А ти хіба іншого роду?
- Іншого! — крикнув Григорій. — Батько мій не трусився в обідраній кибитці, а власну хату мав. І все життя у колгоспі трудився. А ти мені отим циганським кодлом в очі лізеш, яке лише уміє брехати та красти. І я, мамо, свій хліб їм, зароблений, а не крадений чи вициганений у людей.
Маріуца ображено мовчала, тільки обвела поглядом кімнату й відчула себе тут зовсім чужою. Коли б не Юрко й Данило, вона б і сьогодні вернулася у свою хату.