Читать «Червоний диявол» онлайн - страница 31

— Пане війте, батечку рідний! — зняв Мартин шапку, кланяючись війтові до самої землі. — Не губіте ви нас! Віддайте мені Галю!

— Мовчати! — закричав запальний війт. — Щоб я про це більше ні слова не чув. Завтра Ходика приїжджає — завтра Галя під вінець іде!

І сердитий війт із силою стукнув дубовою хвірткою та клацнув перед розгубленим Мартином залізним засувом.

— Гм, — розвів руками Мартин, штовхнувши дубову хвіртку і впевнившись, що тепер уже ніяк неможливо дістатися до війтового двору.

Що ж тепер робити? Мартин кілька хвилин стояв нерухомо, не знаючи, що почати. Врешті гнівний оклик досади вирвався з його грудей.

— А! — з силою жбурнув він шапкою об землю. – Треба щось вигадати, чорт забирай! — І великими широкими кроками рушив вниз по Боричевому Току. — Хіба поставити Івану Воїну догоридригом свічку? — зупинився він на мить, і його очі загорілися злою радістю. — Він, він завжди послухає! Так цього проклятого глистюка і скорчить, правцем поставить! Та так йому і слід!.. Але ні, — махнув рукою Мартин і знову рушив уперед, — мала надія! Адже ж Ходика такий пролаза: якщо вже він і суддів трибунальних та задворних обвів довкола пальця, якщо вже він саксона зверне і виверне, то чи багато йому потрібно, щоб Івана Воїна перехитрити? Не одну, либонь, свічку йому поставив! А тут і зволікати не можна, так треба, що, хай як, а придумати за нинішню ніч! Завтра той рудий глистюк приїде, а позавтра вже й останній день, там заговини і масляна. А! — ляснув він себе рукою по лобі. — Що ж діяти, що ж діяти? Невже віддати йому цю кохану голівку? Нізащо!

Щоки Мартина спалахнули, от всього десять хвилин тому тулилася вона до його грудей; він притискав до себе цю дитячу постать, цілував мокрі оченята, слухав любую розмову… — І щоб це було востаннє?! Щоб він, Мартин Славута, віддав її тому глистюкові?

— Не бути цьому, не бути! — вголос крикнув Мартин, зупиняючись серед вулиці і не помічаючи, як при його появі двоє запізнілих городян із числа шинкових разуразників кинулись було навтьоки, та так і розтяглись біля цехмайстрових воріт.

Мартин повернув на ратушну площу, проминув ратушу, проминув нову кам’яну Богоявленську церкву і зовсім машинально, не дивлячись, куди, пішов доволі широкою вулицею, що вела просто до Дніпра. Раз… два… три… пролунав за ним двадцять один удар із замкової вежі, але Мартин їх не чув.

«Що ж удіяти, що ж удіяти? — з відчаєм повторював він, термосячи свого світлого вуса. — Вбити собаку, чи що? За цим би затримки не було, та яка ж від цього Мартину користь? Таж звелять і його «ничим не уводячись, на горло скарати». «Ех, — стиснув він кулаки, — завезти її чи що, та як завезти і куди? Приписатися до чужого міста? Пропадуть усі старожитні маєтки і права. Та й не гаразд таке діло затівати: невже наслідувати буйну шляхту?»

І, оскільки ніяких інших гадок більше не було, Мартин звів уже було очі до неба, як раптом погляд його упав на високий дім зліва, що всього двома вікнами виходив на вулицю. Над одностульними дверима погойдувались на жердині пляшка і пучок соломи; з-під щільно зачиненої віконниці ледь помітною смужкою пробивалося бліде світло. Мартин так сильно штовхнув ногою двері, що вони з гуркотом зіскочили із завіс та розчинилися перед ним.