Читать «Червоний диявол» онлайн - страница 29

— Біжи, тікай, — прошепотіла вона зловісним голосом, витягуючи вперед кістляві руки, — не оглядайся, біжи!

І Галя побігла. Вона бігла і бігла кривою підгірною вуличкою, наче за нею гнався цілий рій потворних тіней. От знову замок. Як похмуро, як грізно всівся він на вершині цієї білої гори. «Вартуй!» — протяжно лунає зверху. «Вартуй!» — відповідає здушений глухий голос із нижньої мійської стіни. Ух! Страшно, довкола ні душі… Якісь похмурі тіні доганяють її… Галя вибігла на середину Житнього торгу і на мить зупинилася, щоб перевести подих. Куди їй тепер іти? Що робити? Болісна туга стисла їй серце і Галя виразно та ясно відчула, що їй нікуди більше йти і нічого робити.

— Не любить, розлюбив!.. Боже мій, розлюбив! — сплеснула вона руками, притулившись до стіни. — Що ж тепер? Додому йти? Ай, ні, ні! — забилася вона тривожно. — Вдома Ходика жде, вінчатися з ним, цілувати його, обіймати все життя, все життя усе разом із ним! Ой Боже мій, Боже, сили не стане! Та краще ж умерти, краще душу свою загубити! Не любить, розлюбив, сміється з нею із тебе. Сміється?.. Сміється з нею із мене, — повільно повторила Галя, витягуючи вперед голову і начебто упиваючись болісним жахом цих слів. — Та не буде ж цього, не буде! — стисла вона руки і навіть жили надулися у неї на чолі.

Вона швидко рушила вперед… Раптом за поворотом вулиці перед нею наче з-під землі виросла висока постать у червоному, як вогонь, суконному плащі. «Він, він, червоний диявол!» — зблисло у неї в голові.

— Ай! — скрикнула Галя, мов божевільна, і відсахнулася до паркану, скам’янівши од жаху; червона постать загородила їй дорогу. — Пробі! Цур мене! — закричала Галя, витягуючи вперед руки, наче намагаючись захиститися. Серце в неї німіло… мозок крижанів… Вона затулила очі рукою.

— Чого ж так злякалася? — залунав біля неї глузливий голос.

— Цур, цур! Да воскреснет Бог… — шепотіла збілілими губами божевільна від страху Галя.

— Чи ж я таким страшним став? — прозвучав ближче знайомий дорогий голос.

Галя відвела від обличчя долоні і, не вірячи своїм вухам, підвела вражені очі: перед нею стояв Мартин Славута. Так, зіркі очі не могли її обманути. А, може, диявол прибрав його подобу, щоб обманути, заморочити її? Галя зі страхом позадкувала, повторюючи:

— Цур мене, не підходь!

— Та не бійтесь так, пані! — пролунала ще глузливіша, ще їдкіша відповідь. — Не зачеплю! Та й потреби великої в цьому нема.

Галя ще раз глянула на Мартина: ані хиби, то був він, але якою злобою, яким глузованням було тепер перекривлене це миле, кохане обличчя. Забобонний страх минувся, але серце її здригнулося від болю.

«Та й потреби великої в цьому нема», — повторила вона собі і гірка образа спалахнула в ній.

— Що ж? Це, може, до ворожки ходили? Чарів шукали, щоб Ходику привернути? — продовжував Мартин, закручуючи свого світлого вуса.

Яскрава краска залляла все Галине обличчя: знає, може, здогадався, буде сміятися.

— Ходила! — відповіла вона, закидаючи голову і обпікаючи його вогнем гнівних очей. — А чарів мені шукати не треба: любить і без чарів!