Читать «Червоний диявол» онлайн - страница 33
Михайло Старицький
— Ти зможеш допомогти? — звів Мартин на нього очі. — Та якби ти зміг мені допомогти, я б тебе золотом засипав!
— Ух! — зітхнув жид і очі його зайнялися. — Нащо осипати, я з пана так багато не візьму, нащо? Маленький даруночок, а Лейзар завше радий панові послужити.
— То слухай же, — почав Мартин, — е, та що там говорити! — знову скрикнув він із припливом досади. — Тут допоможе тільки Бог або чорт.
— Говори, говори, ясний пане, — замотав головою Лейзар, передчуваючи головоломну задачу, — у Лейзара не порожньо в голові!
Мартин глянув на жидове обличчя, яке пожвавішало та розгорілося, і почав тихо шепотіти, пересипаючи свою мову прокляттями.
— Ходика?! — радісно скрикнув Лейзар, притискаючи пальця до рота, і перед його очима одразу постали орендні шинки і крамниці, перебиті в нього Ходикою, гроші, роздані тим на проценти… Тепер бажання Лейзара допомогти Мартинові проти Ходики стало ще палкішим. — Можна, можна, — натхненно прошепотів він, схвально киваючи головою, так що його довгі пейси загойдалися над столом.
— Та ж завтра брат його, Федір, до міста в’їжджає, на післязавтра війт і вінець призначив.
— Пс… пс… пс… — зацмокав Лейзар губами. — А звідки він їде?
— Та везе війтові товари із Царгороду. Вже зі Ржищева виїхав, завтра в’їде до Києва.
— Через митницю проїжджає? — гарячково спитав Лейзар, впиваючись очима в Мартина.
Мартин ствердно кивнув головою.
— І війт воєводу не терпить? — вів далі Лейзар із завмиранням, ще сильніше наблизивши своє обличчя до Мартина.
— Щоб воєводу доїхати і доньку за Ходику віддає.
— А! — відсахнувся Лейзар, вдаривши себе по чолі. — Є, є! Знайшов. Слухай, пане, слухай. Чи немає в тебе якоїсь коштовної штуки? Адже ти із золотарського цеху.
— Є! Така, що весь Київ здивує.
— Тим барзєй, тим барзєй. Воєвода сохне за молодою княгинею Крашковською, очі його вже погасли, то, може, діаманти їм блиску наддадуть.
І Лейзар заговорив палким швидким шепотом, киваючи головою, витягуючи руки і шию з такою швидкістю, наче боявся, щоб блискуча думка, яка його осінила, не щезла, не випарувалася, доки він шукатиме годящі слова.
Чим більше шепотів Лейзар, тим сильніше світлішало Мартинове обличчя, в його очах загорялося юнацьке завзяття.
— Лейзаре! — захоплено скрикнув він урешті, на крок відступивши від жида. — Та ти не людина, — ти чорт!
Але це порівняння не зовсім сподобалося Лейзарові.
— Фуй! — скривився він і кинув підозріливий погляд на червоний плащ, який лежав на підлозі. — І нащо таке казати проти ночі? Та й часу гаяти не слід: от-от вдарить двадцять друга година.
— Це все добре, Лейзаре, — спохопився Мартин, — та як же я туди проберуся? Скажімо, біля воєводської брами мійська сторожа стоїть, можна б і підкупити кого. Але ж від мене в цьому червоному плащі кожен дурень тікає, як чорт від ладану.
— У цьому й річ, у цьому й річ! — з новим припливом енергії скрикнув Лейзар. — Не треба буде і грошей тратити! — І, тягнучи за собою Мартина у найтемніший куток, Лейзар знову зашепотів, так само палко, так само поспішно, сильно жестикулюючи руками.