Читать «Булачка» онлайн - страница 103
Васіль Ткачоў
– Цікаво, чому такий радісний?– опередив дружину старий Зюлєв.
Жінка щиро призналася:
– Ти не помилився.
– Відгадай. Що, не можеш?
–Поспробую. Премію ветеранам видали, може, як учасникам війни?
– А ось і ні! А ось і ні!
– Гаманець з грошами знайшов?
– Дрібниці! Думай краще, думай краще!
Але жінка, скільки не називала причини радості старенького свого Зюлєва, ніяк не могла потрапити, як кажуть, у яблучко. Здався сам дідусь.
– Мені місцем сьогодні у тролейбусі поступились!– плеснув він у долоні. – Подія! Запм’ятай цей день. Запиши де-небудь... Будемо святкувати. А ти – премію, гаманець... Подзвони сину, обрадуй і його. Сусідам скажи. Нехай і вони порадуються...
ЩИРА ЛЕКСА
Приїхала Лекса в місто. Після пенсії. Грошей наче й багато, а на цінник подивиться – псується настрій: божечку, стільки нулів! Примірювалася до речей, бо і боти треба, і куфайка, і панчохи, і ще багато чого, але ж... нулі, хай їм грець!
Нічого не купила стара. Вирішила не спішити і подумати: набувати ті речі чи почекати? Шкода, правду кажучи, грошей.
Поки ходила-блукала по крамницях та міському ринку, дуже зголодніла. Поцікавилася, скільки коштує біляш. Відказали. Ого! У Лекси очі полізли на лоб. Але голод – не тітка. Стара махнула рукою і вголос сказала:
– Давайте біляш! Як згадаю, скільки чоловік мій пропиває, так і недорого.
Походила, походила – зновку їсти захотілося. Спинилася коло лотка з чебуреками. Один коштує?.. Ого! Але згадала Лекса, скільки пропиває її чоловік, і попросила чебурек. Хоча й шкода було грошей.
Не відчула, як з’їла: було б що там їсти!
«Мо й морозива покуштувати?– подумала стара і довго-дового дивилася, як люди купували апетитні ласощі. – Візьму. Нехай собі й вісімдесят тисяч коштує. Як згадаю, скільки чоловік пропиває...»
І подала продавщиці гроші.
Буде що згадати бідній Лексі...
ЇЗДІТЬ СТОЯЧИ, СТАРІ!
Ну, й що ти скажеш їм, старим!? Сьогодні ж, далеко ходити не треба, штовхає мене у плече дідусь. У тролейбусі. Я сиджу, як і має бути, слухаю музику і їду до себе... до університету... на другу пару. А він торсає. Повертаюся. Що тобі, копалина двадцятого сторіччя, потрібно, га-а? А він пальцем показує на свою бабусю... таку, даруйте, стародавню статую, як і сам: «Шановний добродію, а не могли б ви поступитися місцем бабусі?» Чули? Бачили? А чому – я? Чому, питаюся, я? Крайнього знайшли? Та й хіба я винуватий, що в мене батьки чесні і я їжджу у громадському транспорті на лекції? Вам, може, захочеться завтра на «Опелі» проїхати... Що, будете спиняти іншомарку, дертися у салон легковика проти волі господаря? Ні? А тут, у тролейбусі, що – можна? Я, до речі, заплатив... як і належить. Сам. Без протекції президента. Та й подивіться навколо, старі, хіба я один, молодий, сиджу? Усі молоді сидять, бо вони спритніші, це й зрозуміло, тому і зайняли місця, коли на кінцевій зупинці штурмом брали тролейбус. Іще не ставало, щоб ви й тут наперед вирвалися. Хе!