Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 247

Рудий Лис хотів заперечити, та порухом руки Змієголов наказав йому мовчати.

— Хай так! — промовив князь голосно, щоб кожен у залі почув. — Уяви собі, попри мою дурість, я знайшов шлях, як довести, хто з нас помиляється.

Кивком голови він наказав Тадео підійти. Бібліотекар підбіг і витяг з-під широкого плаща перо і чорнило.

— Все дуже просто, Рудий Лисе! Не я, а ти перший напишеш своє ім'я в цій книжці! Тадео мене запевнив, що написані літери можна витерти Бальбулюсовим скребком. Отже, ти пишеш своє ім'я, я знаю, ти вмієш писати. Тоді ми даємо Сойці меча в руку, і він б'є тебе ним у живіт! Хіба так ми не з'ясуємо, чи ця книжка дає безсмертя? Оце справжня гра зі смертю. Чого ти так зблід? — знущався Змієголов, провівши вказівним пальцем по замках на книжці. — Хіба ти не любиш таких ігор? Ходи сюди і вписуй своє ім'я. Але не те, що сам собі вигадав, а те, яке тобі дали при народженні.

Рудий Лис озирнувся, наче шукав допомоги, та ніхто не заступився, навіть Мортола. Вона стисла бліді губи і стояла. Якби її погляд убивав, як її отрута, то, без сумніву, книжка Змієголову не допомогла б. Рудий Лис утупився в загострене перо, наче не знав, що з ним робити. Тоді старанно вмочив його в чорнило і став писати.

— Чудово! — Змієголов махнув одному зі слуг, які з тацями, повними фруктів і солодощів, чекали біля срібних колон. Мед капав з його пальців, коли він упихав у рота випічку. — Ну, чого ти ще чекаєш, Рудий Лисе? Випробуй долю! Починай.

Рудий Лис стояв, уп'явшись очима у Свистуна, який довгими руками обхопив книжку, наче дитину. Срібноносий відповів лихою усмішкою. Рудий Лис різко повернувся і пішов униз по сходах, біля підніжжя яких чекав Мо.

Мо забрав руку від Меґі і відштовхнув доньку, хоча вона й опиралася. Панцерні розступилися, наче звільняли сцену. Залишився один солдат, який за помахом Змієголова заступив дорогу Рудому Лису, витягнув його меч з піхов і простягнув срібне руків'я Мо.

І це гра Феноліо? Вже байдуже. Коли Мо заходив до залу, він би руку віддав за меча, але такого не хотів. Так само як і цієї ролі, яку йому хотіли приписати чи то Феноліо, чи Змієголов.

— Ні, дякую, — сказав Мо і ступив крок назад. — Мечі — не мої інструменти. Я довів це книжкою?

Змієголов витер мед з пальців і оглянув його з ніг до голови.

— Але Сойко! — сказав він здивовано. — Ти ж чув. Вправності тут не треба. Ти його тільки вдар у живіт!

Рудий Лис дивився на Мо потьмянілими від люті очима.

— Забудь, Змію! — сказав Мо голосно. — Якщо ти маєш рахунки з цим кровопивцем, то зводь їх сам. Ми домовлялися про інше.

Змієголов оглядав його з таким зацікавленням, наче Мо — екзотичний звір, що випадково потрапив у його покої. А тоді зареготав.

— Така відповідь мені подобається! — крикнув він. — Вона мене остаточно впевнила, що я зловив кого треба. Ти, Сойко, без сумніву, хитрий лис. Та попри все я дотримаюся домовленості.

Князь кивнув солдатові. Без жодних вагань той повернувся і встромив довгий клинок у герольдове тіло, так швидко, що Рудий Лис навіть не встиг відступити.