Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 243

Розбійники облаштувалися в незасипаній штольні. Безпечно Фарид не почувався. Ще тиждень, доки Змієголов звільнить полонених! Цей тиждень тягтиметься довго. Фарид уже сумував за мишачим лайном у мансарді. Вночі він безперервно витріщався на каменюку, що закривала штольню, в якій вони спали.

Йому здавалося, ніби він чув, як бліді пальці шкребуть по каменях.

Вогнерукому знову снилися недобрі сни, але тепер його заспокоювала Роксана, зашіптуючи його знову в сон. Її тихий голос, м'який і ніжний, нагадував Фаридові голос Меґі. Як він сумує за Меґі! А що, як вона його забула, так як Вогнерукий часто про нього забував, відколи з'явилась Роксана?.. Лише Меґі змушувала забути про ревнощі, та Меґі не було поруч.

На другу ніч у копальню прийшов хлопець, який працював у стайнях Сутінкового замку. Коли Свистун наказав повісити його брата, він став шпигуном Чорного Принца. Хлопчина повідомив, що Змієголов хоче відправити ув'язнених на дорогу, яка веде з пагорба до портів, але за умови, що вони сядуть на корабель і ніколи не повернуться.

— Змієголов якось помилував в'язнів і відпустив на цю дорогу, — сказав Чорний Принц. — Тільки от корабель, що мав їх перевозити, виявився кораблем, що перевозить рабів. Кажуть, за неповний десяток полонених Змієголов отримав дуже гарну срібну вуздечку.

Раби? Фарид пригадав площі, на яких продавали людей, де їх оглядали і обмацували, мов худобу.

— Ну, не кривися так, наче Меґі продали! — сказав Вогнерукий. — Принц щось придумає.

Чорний Принц спробував усміхнутись, та не міг приховати тривогу.

— Єдине, на що ми можемо сподіватися, — що полонених супроводжуватимуть небагато солдатів, — сказав він. — Бранців треба буде швидко сховати, найкраще перечекати в копальні, доки все заспокоїться. Можливо, нам знадобиться вогонь.

Вогнерукий подув на пальці — на них затанцювало полум'я, ніжне, мов метеликові крильця.

— Навіщо я тут? — спитав він. — Вогонь буде. Та меча до рук не візьму. Ти знаєш, я не вправляюся з мечем.

Гості

Якщо звідси не втечу, — подумав він, — то тут і помру!

Роберт Л. Стівенсон. Чорна стріла

Меґі скочила зі сну.

Мо схилився над великим столом, він робив книжку. Ту саму книжку. П'ятсот порожніх аркушів. До завтра Мо мусить закінчити книжку… Блискавка освітила почорнілу від сажі стелю, а грім загрозливо загурчав. Проте не буря розбудила Меґі. Дівчинка почула голоси вартових.

«Меґі, йому не можна так довго працювати: може підскочити температура!» — казав уранці Болотяник, перш ніж його повели назад у темницю. Але що вона вдіє? Щойно вона стала позіхати, Мо відіслав її в ліжко. («Це вже у двадцять третє, Меґі. Гайда в ліжко, бо ще зомлієш, перш ніж ця клята книжка буде готова».) Проте сам ще довго не вкладався. Нарізав, фальцював, скріпляв — і так до світанку.

Коли вартовий відчинив двері, Меґі здалося, ніби прийшла Мортола, щоб убити Мо, перш ніж його звільнить Змієголов. Проте у дверях, важко дихаючи, стояв Змієголов, за ним двоє слуг, блідих від утоми, зі срібними підсвічниками в руках. Важкими кроками князь підійшов до столу, за яким працював Мо, і подивився на майже готову книжку.