Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 228

— Резо! — прошепотів Вогнерукий. — Мушу йти. Сьогодні вночі сюди приводили старого чоловіка? Цирульника, він себе називає Болотяником.

Вона знову підійшла до ґрат.

— Ні, — прошепотіла вона. — Та наглядачі казали, якогось цирульника привели. Він мусить лікувати хворих у замку, а тоді його відправлять до нас.

— Це він. Перекажи йому від мене вітання.

Вогнерукий не хотів лишати її саму в темряві. Він би з радістю звільнив її з цієї клітки, як звільняв фей на ярмарках, та Реза не вміє літати.

У вежі Сутінкового замку

Ніколи не вийдеш таким, яким зайшов.

Френсіс Спуфорд. Дитина, яка творила книжки

Мо спав, коли привели Меґі. Він засинав, лише коли його била гарячка, вона приглушувала думки, які не давали спати — годинами, днями. У час безсоння він прислухався до биття свого серця. Крізь заґратовані вікна ще світив місяць, коли кроки за дверима вирвали його зі сну.

— Прокидайся, Сойко! — Світло смолоскипа освітило камеру, і Рудий Лис проштовхнув худу постать у двері.

Реза? Що це за сон? Добрий, для різноманітності? Та це була його донька. Мо з великим зусиллям підвівся. Вона обняла його так міцно, що від болю він мусив стримати дихання. Він відчув смак сліз Меґі на своєму обличчі. Отже, вони спіймали її.

— Мо? Скажи щось! — Вона схопила його руку, стурбовано зазираючи йому в очі. — Як ти?

— Тільки подивіться! — знущався Рудий Лис. — Сойка має доньку. Хай вона тобі ж розповість, що опинилася тут за власним бажанням. В цьому вона навіть хотіла переконати Змієголова. Ця мала відьма уклала з ним угоду, яка мусить врятувати твою шию. Тобі варто було чути її казочки. Ти завиграшки продаси їх шпільманам, щойно заговориш ангельським голоском.

Тільки-но за Рудим Лисом зачинилися двері, Мо притулив Меґі до себе, цілував її волосся, чоло. Він був упевнений, що в конюшні в лісі бачив її востаннє.

— Меґі, заради неба, — сказав він, спираючись на холодну стіну, бо ще досі не мав сил стояти. Він був невимовно радий, що вона тут. Відчував неймовірне щастя, але водночас страшний відчай. — Як вони тебе спіймали?

— Пусте. Все буде добре, повір мені! — Вона провела по його сорочці там, де зсохлася кров. — У конюшні ти так погано виглядав… Я думала, більше тебе не побачу.

— Я теж так думав, коли знайшов листа на твоїй подушці. — Він витер сльози з її повік, він робив так багато років. Як вона виросла, вже майже не дитина, хоча він ще дуже добре бачив у ній дитину. — Як добре тебе бачити, Меґі. Я не мушу так казати. Добрий батько на моєму місці сказав би: «Люба донько, чому ти потрапляєш у полон щоразу, коли зі мною таке стається?» Не дивися на мене так перелякано! Мені вже краще, набагато краще, і ти знаєш чому. — Він забрав їй волосся з чола, воно так схоже на Резине. Думка про Резу завдавала болю, мов колючка. — Це потужні слова. Їх Феноліо написав?

Меґі кивнула.

— Він написав мені ще щось! — прошепотіла вона на вухо. — Текст, який тебе врятує. Тебе, і Резу, і решту.