Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 230
Корнелія Функе
— Мені дуже шкода, Мо, — прошепотіла Меґі. — Дуже шкода. Інколи Феноліо — жахливий стариган!
— Ух. Ну що ж.
Можливо, тому Орфей так легко його зачитав. Він же був частиною історії.
— Як думаєш? Мені пишатися Феноліо чи скрутити йому старі в'язи?
Меґі поклала йому руку на чоло.
— Ти гориш. Лягай. Тобі треба відпочити.
Як часто він казав їй ці слова, скільки ночей сидів біля її ліжка: кір, віспа, скарлатина… «Меґі, Меґі, — стогнав він, коли вона захворіла на коклюш. — Ти можеш уберегтися бодай від однієї дитячої хвороби?»
Лихоманка наливала його тіло свинцем. Коли Меґі нахилилась над ним, йому на мить здалося, ніби біля нього сидить Реза.
— А де Вогнерукий і Фарид? Вони були з тобою? Їх теж зловили? — Від температури язик важчав.
— Напевно, ні. Ти знав, що у Вогнерукого є дружина?
— Так. Баста через неї порізав йому обличчя. Ти її бачила?
Меґі кивнула.
— Вона дуже вродлива. Фарид ревнує до неї.
— Отакої! Я думав, він закоханий у тебе.
Меґі зашарілась.
— Меґі! — Мо підвівся. Та коли вже зникне ця лихоманка? Від неї він став немічним, мов стариган. — Я, без сумніву, щось пропустив. Моя дочка закохується, а я пропускаю таку подію! Ще одна причина проклинати цю бісову книжку. Ти мусила лишитися з Фаридом. Фарид, без сумніву, страшенно хвилюється через тебе. Бідолашний хлопчина. Він тебе хоч поцілував?
— Мо! — Меґі відвернулась, бо зніяковіла, проте усміхалась.
— Я мушу таке знати. Мені здається, навіть маю дати дозвіл на такі справи, хіба ні?
— Мо, припини! — Вона штурхонула його ліктем у бік, як завжди, коли він кепкував з неї. І злякалась, коли його обличчя скривилося від болю. — Пробач, — прошепотіла вона.
— Ну, болить — значить, живу. Може, побавимося в нашу давню гру. Уявімо собі, що ми в іншій історії. Скажімо, про хобінгів, там досить мирно. Або з дикими гусьми і з вартом. Що скажеш?
Меґі мовчала. Досить довго. Тоді схопила його руку і прошепотіла:
— Я б краще уявила, що ми разом у хащі: ти, я і Реза. Тоді я показала б вам фей, вогняних ельфів, дерева, що шепочуть. Або ні! Бальбулюсову майстерню! Так. Нам би туди потрапити. Він ілюструє книжки, Мо! В Омбрійському замку! Він найкращий. Ти б побачив його пензлі і фарби…
— Гаразд, — сказав Мо і ще раз погладив її світле волосся. — Як хочеш. Уявімо, що ми в Омбрійському замку. Еге ж, на ці пензлики я подивився б залюбки.
Що тепер?
Я бачив книжку безмежну, Книжку вільну.
Сторінки — фантастичний розмай, У кожнім рядку — новий горизонт.
Бачив нові небеса, І землі, і душі.
Клайв Баркер. Абарат
Фарид чекав біля статуї, як і домовилися. Він захрип від розчарування.
— Я увійшов до вежі. Я навіть бачив камеру, та Меґі занадто добре стережуть. А на кухні казали, що вона відьма і що її вб'ють разом з її батьком!
— А ти думав, вони такого не скажуть? Ще щось?