Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 227

Наближалися кроки. Вогнерукий відпустив Резину руку й відступив. Кроки затихли.

— Ти ще тут? — Її очі обмацували темряву.

— Так. — Він узяв її пальці в долоню. — Останнім часом ми бачимося виключно в темницях! Скільки часу треба твоєму чоловікові, щоб зробити книжку?

— Книжку?

— Так. Це божевільна оповідка, але її написав Феноліо, і твоя донька її прочитала, тому, схоже, вона справдиться.

Реза просунула руку крізь ґрати і водила рукою в темряві, поки не натрапила на його обличчя.

— Ти таки невидимий! Як тобі вдається?

Вона цікавилася всім, чого ще не знала, немов маленька дівчинка. Вогнерукий завжди це в ній любив.

— Всього-на-всього старий феїн фокус! — Її пальці провели по рубцях на його щоці.

«Чому ти не можеш їй допомогти, Вогнерукий? Вона ще збожеволіє тут унизу! Якщо вбити вартового? Але там ще сходи, безкінечні сходи, а потім замок, велике подвір'я і лиса вершина пагорба — жодного місця, де б сховатися, жодного дерева, щоб її сховати. Лише каміння і солдати».

— А що з твоєю дружиною? — В неї гарний голос. — Ти її знайшов?

— Так.

— Що ти їй розповів?

— Про що?

— Про час, коли тебе не було.

— Нічого.

— Мо я розповіла все.

— Чарівновустий може зрозуміти, що ти йому розповіла, але Роксана мені навряд чи повірить, хіба ні?

— Певне, що не повірить.

На мить вона опустила голову, наче згадала час, про який він не міг розповісти.

— Принц казав, що в тебе є донька, — прошепотіла вона. — Чому ти про неї ніколи не розповідав?

— У мене було дві доньки. — Вогнерукий здригнувся, коли в одній з камер хтось скрикнув. — Старша такого ж віку, що й Меґі, але вона про мене не дуже доброї думки. Вона хоче, щоб я їй пояснив, де був усі ці десять років. Можливо, ти знаєш гарну історію, яку я можу їй розповісти?

— А що з другою?

— Вона померла.

Реза замовкла і стиснула його руку.

— Мені шкода.

— Мені теж.

— Три, можливо, чотири тижні! — прошепотіла Реза. — Залежить, наскільки товста книжка.

— Добре, це не так страшно. — Вогнерукий просунув руку крізь ґрати і провів по Резиному волоссю. — Кілька тижнів — нічого проти років у Каприкорновому будинку, Резо! Думай про це щоразу, коли здаватиметься, що краще розбити голову об ґрати, ніж сидіти тут. Обіцяй мені.

Вона кивнула.

— Скажи Меґі, що в мене все гаразд! — прошепотіла вона. — І скажи також Мо, добре? Ти ж з ним розмовлятимеш, правда?

— Звичайно! — збрехав Вогнерукий. Яка шкода від того, що він їй це пообіцяє? Що ще він може зробити, щоб їй допомогти?

Жінка знову почала плакати. Її плач відбивався від укритих грибком стін, голоснішав.

— Чорт забирай. Ану, тихо там! — Наглядач підійшов до камери.

Вогнерукий притиснувся до стіни. Товстун, людина-опецьок. Вогнерукий затамував подих, коли той зупинився просто перед ним.

— Годі ревти! — Реза намагалася заспокоїти жінку, коли наглядач ударив палицею по ґратах.

Вогнерукий не знаходив жодного кутка, куди можна було б втиснутися. Заплакана жінка сховала обличчя в Резиній спідниці. Наглядач обернувся, хрюкнув і почвалав геть. Перш ніж знову підійти до ґрат, Вогнерукий почекав, поки наглядачеві кроки стихнуть. Реза стала на коліна біля жінки, та все ще притискала своє обличчя до її сукні, і тихо заговорила до неї.