Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 217

— Вони тебе заберуть! — прошепотіла вона, а в цю мить Болотяник умовляв непроханих гостей. — Ми повідомимо Чорного Принца, в нього є шептуни в замку. Ми спробуємо тобі допомогти, чуєш?

Меґі лише кивнула. У двері загримали.

— Відчини, маленька відьмо, або ми поламаємо двері!

Книжки, в кімнаті самі книжки. Меґі сховалася за книжковими стосами. Серед них жодної, з якої вона, навіть якби захотіла, могла вичитати допомогу. Знання, яке вони в собі зберігали, не зарадить їй. Що буде, коли її заберуть? Скільки речень вона не прочитала? В розпачі Меґі намагалася пригадати, де саме її перервали…

У двері загримали. Ще трішки — і вони тріснуть і розсиплються. Меґі підійшла до дверей і відчинила їх. Вона не змогла порахувати солдатів у вузькому коридорі. Їх було багато, дуже багато. Попереду стояв Рудий Лис. Меґі впізнала його попри хустину, зав'язану довкола носа і рота. Решта солдатів так само зав'язалися хустинами, а неприкриті очі повнилися страхом.

«Дуже сподіваюся, ви всі підхопите проказу, — подумала Меґі. — І помрете, як мухи!»

— Відьма! — крикнув котрийсь солдат і втупився в те, що тримав у руках Рудий Лис. Меґі одразу впізнала вузьку срібну рамку — її фотографія з бібліотеки Елінор.

Озброєні чоловіки перешіптувалися. А Рудий Лис грубо схопив Меґі за підборіддя.

— Так і думав. Ти — та мала з конюшні, — сказав він. — Там ти до відьми подібна не була!

Меґі спробувала відвернути голову, та рука Рудого Лиса не відпускала.

— Добра робота! — сказав він якійсь дівчині у простому халатику, так убиралися всі, хто працював у притулку.

Карла. Здається, так її звати? Дівчина опустила голову і дивилася на шмат срібла, який втис їй у руку солдат.

— Він сказав, що дасть мені роботу, — прошепотіла вона ледь чутно. — Роботу на замковій кухні. Той, що зі срібним носом.

Рудий Лис зловтішно здвигнув плечима.

— Не з тим говориш, — мовив він і відвернувся. — Цього разу я забираю і тебе, каменотесе, — сказав він Болотянику. — Ти впустив до себе не тих пацієнтів. Я казав Змієголову, давно слід було багаття розкласти, та він і слухати не хотів. Хтось йому розказав, ніби його смерть прийде по нього з вогню. Відтоді нам дозволяють запалювати самі свічки. — Зневагу до м'якотілості свого володаря неможливо було не почути.

Болотяник подивився на Меґі. Мені шкода, говорив його погляд. І ще одне питання вона в ньому вичитала: «Де Вогнерукий?»

— Я піду з нею. — Роксана підійшла до Меґі і спробувала обняти їй за плечі, та Рудий Лис грубо відштовхнув її.

— Тільки дівчина з відьмацької картинки, — сказав він. — І цирульник.

Роксана, Белла та ще кілька жінок провели їх аж до воріт, які вели до моря. У місячному світлі виблискувала піна від хвиль і сиротливо прозирав берег. На піску виднілося кілька слідів, та до них, на щастя, ніхто не приглядався. Солдати привели коней для полонених. Кінь опустив вуха, коли котрийсь солдат посадив Меґі на худу спину худобині. Лиш коли конячина незграбно пошкандибала в бік гір, дівчина наважилася сторожко озирнутись. Але ні Вогнерукого, ні Фарида видно не було. Лише сліди на піску.