Читать «Чорнильне серце» онлайн - страница 258
Корнелія Функе
— Коли на фей дмухнути, вони засинають, — пояснив він Фаридові. — Це такий невеличкий секрет — про всяк випадок, якщо тобі доведеться мати з ними справу. Але це стосується, здається, лише блакитношкірих.
Кобольдів Вогнерукий не будив. Кобольди — істоти вперті, переконувати котрогось із них піти з ним довелося б довго, а тим часом Чарівновустий, чого доброго, міг би прокинутись.
— Візьми з собою мене! — заступив йому дорогу Фарид. — У мене ось твій заплічник. — І підняв його високо над головою, так ніби хотів підкупити цим Вогнерукого.
— Ні. — Вогнерукий забрав у хлопчини заплічника, перекинув його через плече й рушив.
— Візьми! — Фарид побіг услід за ним. — Ти маєш узяти мене з собою. А то що ж я скажу Чарівновустому, коли він помітить, що книжка зникла?
— Скажеш, що заснув.
— Прошу тебе!
Вогнерукий став.
— А вона? — Він показав на Меґі. — Адже дівчинка тобі подобається. Чом би тобі не лишитися з нею?
Фарид зашарівся. Він довго дивився на Меґі, немовби хотів назавжди запам’ятати, яка вона. Нарешті знов обернувся до Вогнерукого.
— Я їм чужий.
— Мені ти теж чужий. — І Вогнерукий знов закрокував геть, лишивши хлопчину стояти.
Та коли він проминув автостоянку, Фарид знов опинився позад нього. Він намагався ступати тихо-тихо, щоб Вогнерукий його не почув, і, коли той обернувся, враз застиг, так ніби його застукали на гарячому.
— Ну, тобі чого? — гримнув на нього Вогнерукий. — Я тут однак надовго не затримаюся! Тепер книжка в мене, і я знайду кого-небудь, хто вчитає мене назад. Нехай це буде навіть такий заїка, як Даріус, аби лиш відіслав мене додому. Кульгавим, з розплющеним обличчям — байдуже. І що ти тоді робитимеш? Зостанешся сам, як палець.
Фарид знизав плечима, звів на нього погляд своїх чорних, як вуглини, очей і сказав:
— А я навчився вже досить непогано видувати вогонь! Поки тебе не було, я багато тренувався. А ось ковтати ще не дуже виходить.
— Бо це важче. Ти надто поспішаєш. Я тобі вже тисячу разів казав.
Ґвіна вони знайшли біля руїн згорілої хатини. Він був сонний, до писка в нього поналипало пір’я. Побачивши Вогнерукого, він нібито зрадів, навіть лизнув йому руку, але потім бігав хвостиком лише за Фаридом. Вони йшли цілий день, поки й стемніло, і весь час на південь — туди, де мало бути море. Потім посідали перепочити й підкріпилися припасами з Бастиного мисника: трохи приперченої, гострої ковбаси, шматок сиру, хліб та оливкова олія. Хліб уже трохи зачерствів, але вони вмочали його в оливкову олію. Отак і їли, мовчки сидячи поруч у траві, а тоді вирушили далі. Під деревами цвіла блакитна й блідо-рожева шавлія. В кишені у Вогнерукого вовтузилися феї, а Фарид ступав услід за ним, мов його друга тінь.
Додому
Він поплив під вітрилом додому, і плив майже рік, і ще кілька тижнів, і ще один день — аж до своєї оселі, де була ніч і на нього чекала вечеря, й ще тепла вона була.
