Читать «Чорнильне серце» онлайн - страница 257

Фея обернулася, подивилась униз, кинула на нього останній, ображений погляд і полетіла геть. Вогнерукий бачив, як ії світіння змішалося зі світінням решти фей, як вони пурхали одна навколо одної й наздоганяли одна одну у кронах дерев. Феї такі забудькуваті! Жодна гіркота не затримувалася в їхніх невеличких голівках довше, ніж на один день, і хто знає, може, вони, розкошуючи цим теплим нічним повітрям, уже давно забули, що ця історія не їхня.

Уже почало світати, коли внизу всі нарешті поснули. Тільки Фарид лишився на чатах. Він був хлопець недовірливий, завжди насторожі, завжди пильний, якщо тільки не заграється з вогнем. Вогнерукий мимоволі всміхнувся, уявивши його запопадливе обличчя й пригадавши, як Фарид обпік собі губи, коли нишком поцупив з його заплічника смолоскипи. З хлопчиною клопоту не буде. Ні, годі й сумніватися.

Чарівновустий і Реза спали під деревом, Меґі вмостилася поміж ними, мов пташеня в теплому гніздечку. За крок від них лежала Елінор. Уві сні вона всміхалася. Такою щасливою Вогнерукий не бачив її ніколи. На грудях у неї, згорнувшись мов личинка хруща, спала одна з фей. Елінор укрила її долонею. Голівка у феї була навряд чи й більша за пучку великого пальця, і її світіння просотувалося крізь міцні пальці Елінор, неначе сяйво впійманої зірки.

Фарид, угледівши, що підходить Вогнерукий, підхопився на ноги. У руках він тримав рушницю — колись вона належала, певна річ, котромусь із Каприкорнових людей.

— То ти… живий? Живий-живісінький? — видихнув хлопчина, не вірячи власним очам.

Фарид усе ще ходив босоніж. І не дивно, адже він раз у раз наступав на шнурки, а зав’язати їх навключки було йому просто не до снаги.

— Ну, звісно, живий-живісінький. — Вогнерукий став біля Чарівновустого й задивився на нього згори вниз. На нього й на Резу. — А де ж Ґвін? — запитав він у Фарида. — Сподіваюся, ти за ним добре наглядав?

— Коли вони стріляли в нас, він утік, але потім повернувся! — У Фаридовому голосі вчувалася гордість.

— Он як! — Вогнерукий присів навпочіпки поряд із Чарівновустим. — Так, він завжди відчував, коли треба втікати. Точнісінько як його господар.

— Учора вночі ми лишили його у схованці — там, нагорі, біля спаленої хатини. Ми знали, що нам доведеться непереливки, — розповідав далі хлопчина. — Але після свого чергування я збирався піти по нього.

— Я заберу його сам. Не турбуйся, з ним, звичайно, все гаразд. Така куниця дасть собі раду й сама. — Вогнерукий сягнув рукою під куртку Чарівновустого.

— Що ти робиш? — насторожився Фарид.

— Лише беру те, що належить мені, — відповів Вогнерукий.

Коли він діставав у Чарівновустого з-під куртки книжку, той навіть не поворухнувся. Мо спав спокійним, міцним сном. А чом би йому було й не спати? Тепер він мав усе, чого прагнув.

— Вона не твоя!

— Моя.

Вогнерукий випростався і звів погляд угору, на дерево. Там спали аж три феї. Він ніколи не міг збагнути, як вони примудряються спати у кронах дерев і не падати на землю. Він обережно зняв двох із тоненької гілочки й, коли вони, позіхаючи, розплющили очі, легенько хукнув їм в обличчя й сховав їх до кишені.