Читать «Сім стихій» онлайн - страница 67

Я пильно спостерігав його політ. Можна було подумати, що всередині кулі струмує білястий дим — тому вона й світиться. Якісь ледь помітні струмені мінилися всередині її, якісь шестерні й колеса оберталися там, а вона виростала на очах.

Мене анітрохи не злякало, коли вона почала наближатися. Та ось довкола посвітліло, наче на світанку, від дерев на пологий схил, де стояли наші намети, упали довгі тіні — і я вже мало не з острахом подумав, що, може, ще не зовсім прокинувся. Я крикнув. Янков вийшов з намета і втупився в мене. Потім повернув голову в той бік.

— Що це? — запитав він глухо.

І тут куля опустилася так низько, що, здавалося, ось-ось торкнеться найвищих дерев (вони запалахкотіли в її променях). Але цього не сталося. Куля ледь підстрибнула вгору й почала розвертатися. Форма її змінювалась і дедалі більше скидалася на старовинну аерогондолу, наповнену легким газом, — на дирижабль. На бортах цієї надзвичайно легкої з вигляду сигари раптом спалахнули два промені — зелений і червоний. Вони швидко промчали по ялинковій гущавині, поминули намет і метнулися врізнобіч. Червоний промінь піднявся, впав на гурт високих ялиць, і вершини їх огорнув густий темно-червоний вогонь. Я вирішив, що вони і справді обвуглились, але промінь ковзнув далі, по схилу побігла темно-червона пляма, а ялиці над нами знову засяяли у біло-жовтому світлі, що заливало все довкола.

— Поглянь, поглянь! — вигукнув Янков.

До двох променів додався третій, ультрамариновий. Він стрімко обнишпорив схил, зробив повний оберт і знову повернувся до нас… Але й цей ультрамариновий промінь поминув наші намети. Багаття давно вкрилося попелом, ніби купа охололих вуглин — так сліпуче сяяла сигара.

— Ось чого нам бракувало, — сказав я і затнувся, бо вона раптом почала знижуватися, сідати в долину біля підніжжя нашої сопки.

І я пригадав, як давно-предавно бачив щось подібне, як духмяніло осіннє листя, пахла глиця, як мерехтіли свічада озер і пломеніли багряні черемхи побіля шляху.

Мені хотілося якось назвати цю махину, що світиться, але я одразу ж збагнув, що зараз вона була іншою, ніж багато років тому, на заміському шляху, — на бортах у неї зблискували промені, була вона величезна й обережна, як риба у мілкій заводі.

— Ти розповідав мені… про осінній ліс, — сказав Янков.

Нам здалося, у сигари поменшало яскравості, а промені почали згасати, тільки якось дивно; вони раптом обірвались у просторі, вкоротились і не діставали тепер до ялиць. Лише схил наш з наметами був би їм підвладний.

Сигара знизилася ще — верхівки дерев прикрили її нижню частину. Пролунав легенький рокітливий звук. Було чути тріск зламаної гілки. Стало тихо. Промені щезли, однак сяєво лишилося. Знову змінилися його відтінки. Тепер це було схоже на холодний люмінісцентний екран, на якому не так уже й приголомшливо було б побачити зображення об’ємного кіно.

— Увімкнули інше світло, — мовив Янков, і я помітив, як він швидко потер скроні долонями.

Виникло незвичайне відчуття, мовби довкола запахло металом і космосом, мовби ліс і долина були тільки декорацією, тлом для всього, що відбувалося тут, за сто метрів від нас. «Увімкнули інше світло». Щось у такому дусі.