Читать «Сім стихій» онлайн - страница 65
Володимир Щербаков
Коли червоне сонце торкалося вершини сопки, ліс палахкотів. Над нами на камінних осипах, на кручах, на кам’янистих схилах, обличчям своїм звернених до пломеніючого крайнеба, — всюди проступала червона барва заходу. Човен наш нісся по чорній стрімкій воді, і пахощі обіцяли свіжі, ясні, духмяні ночі — час сов, білих метеликів, дивних шерехів у виярках…
На порівняно спокійному місці наше берестяне суденце одного чудового дня вдарилося об щось і його почала заповнювати вода.
Ми опинилися по груди у воді.
— Поглянь-но! — вигукнув Янков. — Ель! Попереду, в заглибині, вибитій у дні річки, лежав потонулий ель. Наша оморочка наштовхнулася на його іонообмінник.
— Аварія сталася недавно, — зробив я висновок.
— Інтуїція?
— Та ні. Придивися: там ще горять червоні сигнали. — Ми вибралися на берег, переодягнулися, розклали багаття.
— Цю машину я вже раз бачив, — сказав я. — Цікаво!
— Не варто… про те ж саме! — відповів Янков.
Ми лежали на теплому камінні й розмірковували про загублені світи — у космосі й на нашій планеті.
— Пригадуєш западину в Бразилії?.. Чим не модель загубленого світу? Стрімка круча, кратер з прямовисними стінами і на дні, там, куди й сонце зазирає лише на одну годину за добу, таємниче незнаний ліс і перетинчасті крила небачених створінь… Шкода, що відтоді так багато води збігло і нікому з нас не побачити більше нічого такого — ні в Бразилії, ні навіть в Антарктиці. Все. Звершилося. Загублені світи вивчені й занесено до каталогів та географічних атласів. І цей так само.
— Зате ми знайшли справжній загублений світ серед зірок. Точніше, не ми, а наші предки, котрі послали корабель… — І я розповів Янкову про лист Аїри.
— Це близько й далеко. Це майже казка.
— Ми ще повернемося до неї.
— Можливо. Хотілося б.
Над нами здіймалися високі рівні стовбури ялиць. Їх золотаві шапки намагалися перепинити рівномірний плин сонця. І це нібито виходило. Промені пробивалися крізь золото гілля і зігрівали нас.
— Як вона дізналася, що копія запису в тебе? — запитав Янков. — Ну скажи, будь ласка, як їй усе вдалося так спритно?.. Я вас не знайомив одне з одним. Це по-перше. У фітотроні тебе з нами не було. Це по-друге.
— А браслет?
— Що браслет? До чого?..
— Ми ж з тобою говорили про неї! Зв’язок, радіохвилі… Досить будь-якого чутливого телеприймача, щоб дізнатися, навіть побачити нас з тобою, коли ми розмовляємо. І зовсім уже неважко їй було наздогнати «Гондвану».
— Отже, браслет?..
— А чому ти вирішив, що вона така безпорадна? Вона ж не з кам’яного віку до нас завітала. Вміння і знань у них, по-всьому, більше, ніж у нас. Навіщо їй браслет?.. Прикраса? Ні. Біоприймач. Випромінювач. Її електронний помічник, кінець кінцем. Навчитися мови треба? Треба. Призвичаїтися до своєї ролі треба? Треба.
— Нескладно все це. Натиснула кнопку будь-якого автомата на вулиці — і сукня, і туфлі саме за розміром. Знання мови?.. Ну про що там їй говорити?