Читать «Сім стихій» онлайн - страница 63

Зате я дізнався від нього, як називаються байкальські вітри, а їх там стільки ж, скільки на справжньому морі, коли не більше. Верховик, култук, сарма. Всього близько тридцяти. І серед них, звичайно, баргузин, що виривається з великої Баргузинської долини. Він розворушує на озері високі білі вали. Його називають ще опівнічником, бо нерідко він дме по ночах. Ось звідки слова пісні, яку почула від мене на «Гондвані» Сооллі.

Ми сіли на добре помітний майданчик для елів. А довкола нас джунглі, непролазні нетрі. Попереду клекотів потік. Вода скочувалася по валунах, вкритих лишайником, пінилась і падала в сіро-синю камінну чашу. Там мелькали тіні форелей і під завислими кущами якийсь звір пожадливо пив воду. Ми сполохали його, і він подався геть, впустивши у струмок кілька дрібних камінців.

Вище над камінною чашею через потік було перекинуте товсте дерево. По стовбуру шастав поповзень, побачивши нас, він зник серед листя. Дерево над потоком жило. Зеленіло його гілля, зрошуване голубуватою водою, і колись на цьому місці, подумав я, здійметься справжній зелений міст.

Ми пройшли по живому дереву, вибралися на берег і довго брели через гущавину папороті, що сягала до пояса. Попереду промайнула руда спина косулі. І знову зарості, зелені паводі…

Перед нами помалу відкрилася долина. Тридцяти-п’ятиметрові розлогі чозенії височіли над нею майже на однаковій відстані одна від одної. Найближче до нас дерево розкинуло столітню крону так привільно, що затулило половину долини. В її листі сховалось і сонце, і світлі хмарини, і близькі лоби сопок. Поряд з чозенією всохле дерево звичайних розмірів видавалося химерним кущем. На сухій вершині його я помітив покинуте гніздо скопи. Десь вистукували дятли.

На схилі першого дня — гроза. У миттєвому спалаху світла під велетенською ламаною блискавкою — гребені лісу, сірі стовпи дощу. Рокіт грому й відлуння, гуркіт води у виярку. Чорна швидка тінь — чи то звір, чи то людина. Я навіть здригнутися не встиг. Стрибок, йде стрибок, хода віддаляється — ось і все.

— Це була вона! — випалив я вранці.

— Аїра? — Янков насторожено подивився на мене.

— Що тут дивного? — сказав я. — Раніше вона слухала нас в ефірі, а тепер сліди наші загублено. І ось вона…

— По-моєму, хтось із нас занедужав, — обірвав він мене.

А ранок! Ясно. Тихо. Забулися тривоги. Починається-розгоряється день. День з великої літери.

На заплавних лугах, де височезні, заввишки як людина, трави, ми з Янковим збирали нашу колекцію особливо старанно. Тут траплялися жовтушник левкойний, пекун-корінь, дев’ясил японський. Знаходили ми й кущі секуринеги і родички батату — діоскореї лікувальної. Розбрідалися серед заростей і вишукували все нові й нові експонати. Однієї лише жимолості ми знайшли кілька видів. Янков діяв так обережно, що рослини, мабуть, навіть не відчували доторків апарата. Навіть сором’язлива мімоза не стулила б свого листя, такий обережний був пошук. Адже потрібна була всього одна жива клітина: потім у лабораторії з неї виросте ціла рослина. Вся колекція вміщалась у невеличкій коробці. У фітотроні з неї підніметься ліс: у маленьких прозорих краплинах смоли, що зберігала життя, вже були і клітини маньчжурського горіха, і амурський оксамит, і горобинолистяник, і важкі ільми з корою сталевого кольору. І нижній поверх: амурський бузок, актинідії, багульник, барбарис амурський.