Читать «Сім стихій» онлайн - страница 124

Хто вона? І друге «я» почало танути, маліти, як свічка: його зоставалося все менше й менше. Зникала друга людина, що жила в ній. І за її спиною ясніше й чіткіше проглядала інша. Ім’я їй Аїра.

Вона опиралася спокусі повірити одразу: вигадка притягувала думки, наче магніт. Її ель ішов на схід, потім звернув з прямої дороги, ніби його теж підстерегли вагання. Стрибнув убік, пройшов над великою річкою від її джерел до самого гирла і знову подався на схід. Однак він повертався ще двічі, коли зустрічав річку, схожу на ту, яка ще не стерлася в пам’яті.

Вона повернулася на Берег Сонця.

* * *

І другого ж дня вилетіла до річки. Аїра знала тепер, що знайде браслет. Колись він був їй на заваді, тепер — вкрай потрібний. Вона не мала ні крихітних комп’ютерів, цих пам’ятливих співрозмовників, ні схожих на брошки та кулони напівпровідникових скляночок — апаратів відеозв’язку; браслет слугував їй за них і за багато що інше, чому поки що немає у нашій мові назв. Його не можна було втратити назавжди. В його зеленавих нитках завжди знайдеться трохи тепла та променів, щоб дати про себе знати. Досить лише захотіти його знайти. Не кожному це дано. Я не зміг би розшукати його і жоден з моїх знайомих — теж. Тільки вона, Аїра…

Проте перший день минув намарне, мабуть, не там шукала. У бузкових сутінках пробиралася до еля через густі зарості папороті. Почула плюскіт, шарудіння, хтось чхнув і форкнув, як лошатко: борсук! Смугастий звір, не криючись, сапав і бовтався біля берега. Вискочила з води жаба — просто йому в пащеку. Аїра сполохала його. Він насторожився, підняв круглий поросячий п’ятачок і неквапом подався геть. Вона повернулася додому, і марилися їй обережна хода під вікном світлої травневої ночі і шум молодого листя.

Вранці Аїра повернулася до сухого, зі зламаною вершиною в’яза. Звідси вона вилітала напередодні увечері. І знову пошук. Біля підніжжя в’яза зеленіла черемха. Погляд Аїри машинально ковзнув по сушині — стовбур в’яза видавався справжнім велетнем. На висоті десяти метрів від землі чорніє дупло, і там, у темряві, пищать пташата пугача. У просвітку поміж вітами черемхи видно нори — житло борсуків. Ліворуч шумить, гуляє річка… Вечір. Ранок. Новий день…

Аїра повертає до берега і йде біля самої води. У неї тепер швидка пружна хода, вона ніби літає, і встигнути за нею нелегко.

Над її головою пролетів пістрявий широкорот — птах з червоним дзьобом та морквяного кольору лапами, синьо-зеленим оперенням, дужими крилами з металевим полиском. Аїра здивовано стежила за ним: широкорот перелетів через річку, повернувся і зробив над нею коло. Пістрява франтувата птиця, можливо, вперше бачила тут людину. І людина була вражена не менше живою дивовижею. Попереду, в кедрівнику, збуджено пугукали пугачі, яких Аїра сполохала біля гнізда.

Опівдні вона раптом пригадала своє колишнє ім’я: Ірина. На диво виразно постав у пам’яті і той день, і година, коли стояла вона на мосту з браслетом. Вона думала, браслет понесло вниз течією. Вона шукала його не там. Пригадала, впізнала міст, і це стало новим сигналом до пошуку. Виникло видіння: жінка з браслетом. Тут, тут… Аїра вибігла на міст. Унизу мчав холодний потік. Вона роздягнулася, на мить зупинилась. Підібгавши ноги, легко стрибнула вниз. Над самою головою витягнула руки, поклала на них голову і, ніби продовжуючи політ, полинула разом із стрімким глибоким струменем.