Читать «Сім стихій» онлайн - страница 122

— Я читав, — сказав Євген, — що через потепління клімату багато птахів уже гніздиться на градус північніше. Чайки, свищі… Сіллієме, підкажи… ага… морські чернюки, люрики, лугові коники, кайри, баклани…

— Птахи почали прилітати раніше. Днів на десять-двадцять.

— Потім буде тепліше. Коли проект завершимо. Ліс на північ теж далі піде. Тоді навіть на острові Врангеля можна буде побачити ялівників, синьошийок, снігурів, горихвісток. А влітку буде тепло, як тут у нас.

— Чому б не встановити приймачі одразу на Півночі? Ось що не второпаю, — сказала дівчина, яка сиділа поруч з Сіллієме.

— Там мерзлота, — відповів Євген. — Складно. Та й рівновагу можна порушити. П’ятдесят років потрібно, щоб трав’яний покрив відновився.

— А я бачив женьшень, — сказав високий хлопець. — Позаминулого літа. Місце — глухе-глухе, кряжисте дерево з дуплом. Я спочатку на дупло дивився. В ньому може навіть ведмідь заховатися. Потім бачу-яскраво-зелене листя, схоже на долоню… Батько сказав: женьшень. Доторкатися до нього не можна: дуже легко зіпсувати. Навіть кедрова шишка або джміль, якщо зачеплять цвіт і листя, змушують його заснути. Він перестає рости і спить багато років.

— А потім?

— Прокидається. Кажуть, в одну з ночей, коли з’являється цвіт, можна побачити світіння, білий вогонь, ніби й корінь світиться так само. Проте це легенда. А в іншій легенді розповідається про народження женьшеня. Коли сильна блискавка влучає в дзеркальну воду джерела, на цьому місці виростає корінь життя, а вода йде під землю.

— Я був у курильських лісах, — сказав гітарист. — Там де-не-де ще залишилися такі ж зарості, як на Сахаліні. Лопухи двометрові, а дудник — як пальма. Луг схожий на ліс. Дощ почнеться, парасоля не потрібна — лист лопуха наче намет або пляжний навіс.

…Багаття згасало. Стало тихо й незатишно, ніби в покинутій домівці. Крізь глибину кедрової гущавини до нас підкрадалася ніч. Ні шереху, ні звуку. На тлі світлої зоряної пороші — брили кедрів, за спиною внизу — чорне сонне море.

…Я підвівся із стовбура поваленого дерева, струсив з одягу глицю і жовтувато-зелене сміття і попрямував до них. Щоб нас не розділяли ці двадцять кроків, вузька кам’яниста смужка землі, що віддавала тепло нічному небові.

АЇРА

їй важко пригадувалося, як було раніше, коли її звали Аїрою, коли жила в підземному палаці, де не чути гарячих вихорів, завивання піску, шелестіння пилових хмар. І важко забути те, що вигадала про себе тут, на Землі, нове своє ім’я: Ірина Стеклова. Проте іншого вибору не було: кожен має право на минуле, хоч би й вигадане. Як же без цього?

Це й лишилось їй — відтоді, як побачила на своїй руці зелений браслет. Тричі прожити життя, щоразу освоюватися з новим, незнаним, потім розлучатися, наче з напівзабутою згадкою, а попереду — знову невідомість, незвіданість, завтрашнє… Хоч би скільки мала сили — все одно важко.

Проте ніхто не смів навіть помишляти про іншу можливість — жодна з метаморфоз не повинна була вивести її за коло узвичаєних понять. Хоч які б сміливі шляхи народжувала її думка, завжди і повсюдно поряд з нею любов і гіркота розлучень, мрія і надія.