Читать «Сім стихій» онлайн - страница 123

Вона вимірювала майбутнє, хай поки що й туманне. Наче б лаштувалася до мандрівки в далеке селище, щоб попрощатися з тими, хто був їй колись близький. Вона ще не називала себе Аїрою. Історія її була простою: ось звідки вона — ось її домівка, і мати, і сестра її, і той, з ким цілувалася від пізнього вечора й до світання біля чужого ґанку. Образи вже розмивалися, наче далека минувшина, яка зненацька постає у пам’яті крізь непроникну пелену.

Марила майбуттям. Воно мало звільна поглинути її увагу і змінити. Все життя її з дивовижними перетвореннями записане на зелених нитках браслета, їй лишалось тільки скорятися стародавнім велінням. Чиїм? В ім’я чого? Вона могла обирати друзів-товаришів, розмовляти й працювати з ними, мріяти, сподіватися, кохати. Але за цим стояла доля інших. У неї могла бути лише одна мета: не забути про них, коли настане час. І лише задля цього, загалом, вона перебувала тут, на Землі.

Думала: востаннє вернеться до своїх, щоб попрощатися. І передчуття цього прощання тривожило її. Ніби в ній уже жило дві людини, і вона слухалася то одну, то іншу. Те, що відбулося, поставало перед нею то як справжня, достеменна минувшина, то як мрія, то як вигадка.

Страждала від цього і водночас нагло й тяжко борсалася в споминах: що ж усе-таки було насправді?

Невже не було того останнього вечора, коли вона прийшла до людей?.. Прийшла і побачила жінку, яка була їй за матір. Та прийняла її, і обдарувала ласкою, і пригорнула, і довго гомоніли вони, а потім знайшлася і сестра. З вікна виднілася річка: над темною чистою стрічкою неспішної води гнучке вербове віття, чорна вільха, за річкою здіймався пагорб, і всюди — і в домі теж — повітря з легким запахом диму та лугової трави.

Вона повернулася б у ті місця… Якщо це не химерія.

Дні її сколихнулися ваганнями: дві людини, які оселилися в ній, сотали її спокій. Потім одна з них повинна щезнути. А поки що… поки що порятунок лише у мріяннях.

Ель проніс її на захід, далі повернув на північ. Унизу розкинувся лісовий океан, його прокреслювали світлі нитки доріг.

Здається, там… Вона вела машину над самим лісом, щоб упізнати місця. Просіка, річка, стара вільха. Тут! Будинки над берегом. Вона посадила ель віддалік. Пішла пішки. Повітря темніло; насувалася хмара. Небо стало темно-ліловим. Спалахнули блискавиці; вони шаліли по всьому небокраю. Довкола простір, під берегом широка стрічка свинцево-жовтої води. З’явився страх. Проте йшла і йшла. Біля околиці отямилась: будинку, селища не впізнавала. Отже, вигадка?

Періщив дощ — по воді, по траві, по калюжах. Вона побрела до еля.

Отже, вигадка. Холодні краплі падали на відкриту шию, струмочки потекли за комір. Вона залізла в ель, вкрилася накидкою, заснула. А коли прокинулася, довго не могла збагнути, де вона і що з нею. Чужі будинки, чужі люди… На неї дивилися з цікавістю. Вона підняла ель у повітря, глянула на годинник і охнула: проспала мало не дві доби. Сон був погідний, думки проясніли. Вона навіяла собі все про себе, ось якого дійшла висновку.