Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 2

За чоловіками, як належить, на покладеній поперек воза дошці, сиділа мама братів. Марті було вже за п’ятдесят. Вона була в міру огрядна жінка з майже повністю сивим волоссям, у якому лише де-не-де виднілися чорні волосинки.

– Допоможи мамі злізти, – кивнув головою назад Теодор.

Малий Юрко зіскочив з воза, оббіг його і зняв задній борт. Марта обережно, тримаючись за поруччя, зійшла на землю.

Борт зайняв своє місце.

– Я піду, може, висповідаюсь, – сказала мама, поправляючи хустку.

– А я? – запитав молодший брат.

– А ти будь з братом.

– Не вийде, – похитав головою Теодор. – Я буду на хорах, а нині там не буде місця для малих.

– Та й внизу людей буде не протовкнутися, – занепокоїлася мама. – Ще затиснуть.

– Не бійтеся, мамо, не затиснуть, – заспокоїв її старший син. – Буде стояти, як всі. Не маленький.

– То я пішла. Побачимось після служби.

Марта попрямувала до церкви. Дорогою вона зустріла стриєчну сестру священика Наталію, яка провадила його домашнє господарство, дізналася, що і та йде до сповіді. Так удвох вони і рушили до церкви.

Теодор Засмужний повагом зліз з воза, прив’язав поводи до ближчого дерева, кинув перед кіньми траву.

Тепер можна і привести себе у належний вигляд. Він обтрусив і без того чистий піджак, почистив шматком тканини чоботи.

Це був молодий високий красивий юнак. Буквально декілька днів тому йому виповнився двадцять один рік. Таким чином він став повноправним господарем. Але гордість, якою переповнювало його єство, виявилося упереміжку з великою відповідальністю: тепер він відповідав за матір і молодшого брата, тим більше, що старший брат зараз служить у війську і повернеться лише восени.

– Дорку! А Дорку! – хникав поруч Юрко.

Видно, він вже давно кликав брата.

– Ну?

– Пусти мене до хлопців.

– А ти гуляти сюди прийшов?! Будь коло мене.

– Та ти сам мамі говорив, що мені не можна на хори.

– То замість того лови бавитись?

– Чому лови? – не зрозумів Юрко. – Ми будемо гарно стояти біля церкви. Всередині і так місця всім не вистачить.

Що правда, то правда. Теодор захоплено подивився на величну споруду церкви. Так, жителі Кам’янки Лісної можуть гордитися, що у їхньому селі є така церква. Побудована у формі рівного хреста, вона піднімається куполом вгору на тридцять сажнів. Теодор гордився з того, що і він приложився до її будови. Правда, мурувати він не встиг, зате майстер Яків Хомик найняв його у свою бригаду для малювання стін.

Церква була велика, але сьогоднішнього дня навіть вона не в змозі прийняти усіх бажаючих потрапити всередину.

– Ну, Дорку!

Теодор зверху поглянув у благальні очі молодшого брата:

– Якщо мені чи мамі хтось пожаліється, що ти поводив себе…

– Ніхто не пожаліється, – перебив його Юрко і прожогом кинувся до знайомих хлопчаків, слушно припустивши, що дозвіл бути вільним отримано.

Теодор Засмужний оглянувся, серед численних вірних побачив своїх однолітків, які живо щось обговорювали. Молодий чоловік направився до них.

Привіталися. Вони були знайомі із самого дитинства – Михайло Березовець, Осип Бучма, Максим Холод та Теодор Засмужний; разом ходили до місцевої школи, правда, Теодор єдиний закінчив усі чотири класи; разом пасли почергово корів та коней; тепер же вони неодноразово зустрічалися то на косовиці, то десь на весіллі, а найчастіше ось тут біля церкви. Так вийшло, що цю четвірку зв’язувала якась невидима нитка. Навіть найближче майбутнє обіцяло для них бути спільним.