Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 5

– Я бачив, – подав голос Юрко.

– Що ти бачив? – здивувався Іван.

– Настуню бачив. Вона тут. Разом із сестрою. Якщо треба, я миттю знайду.

Старші брати перезирнулися. Наймолодший Юрко, виявилося, був у курсі всіх амурних справ старшого.

– Не треба шукати, – відказав Теодор. – Настуня!

Здивований Іван озирнувся і побачив двох дівчат. Вони були дуже схожі, дві сестри – Настуня та Палазя. Зовні вони виглядали однолітками, хоча Настуня була на п’ять років старшою, а Палазі ще не виповнилося п’ятнадцяти. Сестри жили неподалік оселі Засмужних, брати знали їх усе життя, довгий час сприймали їх лише як сусідок, але перед мобілізацією в армію Іван кинув оком на старшу сестру. Цей погляд не залишився непоміченими красивою дівчиною.

Молодша Палазя була ще малою, щоб про таке думати.

Іван з несподіванки втратив дар мови, а коли захотів нарешті щось сказати, невідомо звідки з’явився церковний служитель отець Михайло і невдоволено звернувся до Теодора:

– Чому ти досі тут? Зараз почнеться свята літургія, а тебе треба ще шукати.

– Пробачте, – знітився Теодор. – Винен. Каюсь. Приїхав на побивку брат Іван.

Здалося, що отець Михайло тільки тепер запримітив військового.

– Слава Ісусу Христу! – привітався Іван.

– Слава навіки! – відказав отець. – Гадаю, одразу після служби ти нікуди не втечеш?

– Не втечу.

– Тоді пішли.

Останні слова були звернуті до Теодора.

– Побачимось після служби, – кинув Теодор.

– Я буду з Іванком, – знову знайшовся Юрко.

Теодор усміхнувся.

– Не сумніваюся.

Він попрямував за отцем Михайлом до церкви і все ж встиг почути запитання молодшого брата.

– А у тебе є рушниця?

Що це було перше, але не останнє запитання допитливого хлопця, Теодор знав, тому в душі співчував старшому братові.

А потім особисті переживання забулися.

Служба почалася незвично. Вже перші слова «Благословенно царство» проспівав не хто інший, як перемишльський єпископ. Хоч переважна більшість присутніх знала слова літургії напам’ять, сама присутність таких поважних гостей перетворювала дійство на щось незвичне, небуденне.

Коли ж з хорів почувся незнайомий могутній голос «І Духові Твоєму», присутні стали перешіптуватися.

– Хто це? – запитували одні.

– Дорко Засмужний, – відповідали інші. – Микити середульший син. Того, що коні забили.

Хтось скоса кидав поглядом на Марту, яка притихло стояла біля криласу, хтось уважніше став слухати, як молодий Засмужний читає Апостола.

Так, все незвичне було того дня. Навіть закінчення служби принесло несподіванку. Коли прозвучали останні слова літургії, коли церковний хор проспівав усім присутнім «Многая літа», на середину церкви вийшов єпископ Костянтин. На ньому була велична єпископська митра червоного кольору з чотирма вишитими херувимами і великим діамантом спереду.

Він наказав винести крісло і запропонував пароху Іоанну Гавришкевичу сісти. Заінтриговані цим люди затамували подих.

А єпископ говорив:

– Дорогі вірні во Христі браття і сестри! З отцівською радістю дізнався я, що ви, ведені духом побожності і ревності во славу Божу, слухняні до закликів ревного у душпастирській праці преподобного о. пароха Іоанна Гавришкевича, побудували і прикрасили цю чудову Божу церкву.