Читать «Персі Джексон та Викрадач Блискавок» онлайн - страница 6

Я знову поглянув нагору. І знову місіс Додз зникла. Тепер вона була вже всередині музею, у дальньому кінці вестибюлю.

«Добре, — подумав я. — Мабуть, вона хоче, щоб я придбав нову сорочку для Ненсі в сувенірному відділі».

Утім, план її полягав явно не в цьому.

Я подався за вчителькою вглиб музею. Врешті-решт я наздогнав її, ми знову опинилися в грецько-римському відділі.

Крім нас, у галереї нікого не було.

Місіс Додз, схрестивши руки, стояла перед великим мармуровим фризом, на якому були зображені грецькі боги, і видавала дивний горловий звук… схожий на гарчання.

Тут було через що занервувати. Дивна це річ — перебувати поруч з учителем, особливо з місіс Додз. Було щось таке незвичайне в її погляді, спрямованому на фриз, ніби вона хотіла стерти його на порох…

— У нас через тебе проблеми, дорогенький, — мовила вона.

Я спробував здаватися чемним і відповів:

— Так, мем.

Вона підсмикнула манжети на своїй шкіряній куртці.

— Чи ти справді гадаєш, що тобі це так минеться?

Місіс Додз дивилася на мене вже навіть не як божевільна. Вона була просто уособленням ненависті.

«Вона ж вчителька, — майнуло у моїй голові. — Навряд чи вона наважиться мене вдарити».

— Я… я намагатимусь, мем… — пробурмотів я.

Будівля здригнулася від удару грому.

— Ми не дурні, Персі Джексон, — мовила місіс Додз. — Знайти тебе було справою часу. Зізнайся, і тобі не доведеться дуже страждати.

Я й гадки не мав, про що йшлося.

Єдине, що спало мені на думку, — вчителі знайшли сховок із солодощами, якими я приторговував у гуртожитку. А може, вони здогадалися, що я скачав твір за «Томом Сойером» з Інтернету, навіть не читаючи книжки, і тепер збираються анулювати мою оцінку? Або, ще гірше, намагатимуться змусити мене прочитати книжку.

— Отже, — наполегливо вирекла місіс Додз.

— Мем, я не…

— Твій час минув, — просичала вона.

І тут сталося неймовірне. Її очі спалахнули, як жарини. Пальці витяглись, і на них з’явилися кігті. Куртка перетворилася на довгі шкірясті крила. Вона перестала бути людиною, ставши старою, зморшкуватою фурією з крилами, як у кажана, пазурами, пащекою, з якої стирчали жовті ікла… і вона явно зібралася роздерти мене на шмаття.

Містер Бранер, який за мить до того сидів ззовні перед музеєм, вкотився на своєму кріслі у двері галереї, затиснувши в пальцях кулькову ручку.

— Гей, Персі! — гукнув він і підкинув її вгору.

Місіс Додз кинулася на мене.

Пронизливо скрикнувши, я відскочив убік і відчув, як пазурі розсікли повітря поруч із моїм вухом. Я підхопив на льоту кулькову ручку, яка, опинившись у моїй долоні, перестала бути ручкою. Тепер це був меч — бронзовий меч містера Бранера, яким він завжди озброювався у дні турнірів.

Місіс Додз обернулася до мене, свердлячи убивчим поглядом.

Ноги у мене стали немов ватяні. Руки так жахливо трусилися, що я ледь не впустив меча.

— Помри, дорогенький! — хрипло загарчала місіс Додз і кинулася просто на мене.

Я здригнувся від неймовірного жаху. І зробив те, що мусив: випад мечем.

Металеве лезо проштрикнуло плече фурії, пройшовши крізь її тіло, як ніж крізь масло.