Читать «Персі Джексон та Викрадач Блискавок» онлайн - страница 5

Містер Бранер на своєму візку зупинився біля підніжжя пандуса для інвалідів. Він жував селеру, читаючи роман у м’якій палітурці. Над спинкою його візка стриміла червона парасоля, і це нагадувало столик у кав’ярні на колесах.

Я вже збирався розгорнути сандвіч, коли переді мною виникла Ненсі Бобофіт зі своїми подружками-виродками — гадаю, їй набридло обкрадати туристів, — і вивалила свій недоїдений ланч просто на коліна Гроверу.

— Ой-ой! — Вона нахабно посміхнулась, дивлячись на мене і вишкіривши при цьому свої щербаті зуби. Ластовиння вона мала руде, ніби хтось наліпив їй на обличчя крихти від «читос».

Я спробував зберігати спокій. Шкільний вихователь тисячу разів повторював мені: «Полічи до десяти і спробуй утримати себе в руках». Але щось на мене найшло, я просто збожеволів. У вухах ніби рев припливу залунав.

Не пригадую, чи я хоч пальцем її торкнувся, але за мить Ненсі вже сиділа по пояс у фонтані й горлала:

— Це Персі мене штовхнув!

Місіс Додз миттєво виникла перед нами.

Учні шепотілися:

— Ти бачив?…

— …її ніби хтось затяг у воду…

Я не розумів, про що вони кажуть. Одне було ясно — я знову влип.

Переконавшись, що з бідною маленькою Ненсі все гаразд, і пообіцявши придбати їй нову сорочку в сувенірному відділі, і все таке інше, місіс Додз повернулася до мене. Вона мала щасливий вигляд, ніби я, нарешті, зробив те, чого вона чекала від мене весь семестр.

— Отже, дорогенький…

— Знаю, — визвірився я. — Тепер цілий місяць доведеться скніти над вашими дурнуватими задачками.

Ох, краще б я цього не казав!

— Ходімо зі мною, — звеліла місіс Додз.

— Чекайте! — раптом вискнув Гровер. — Це я! Я штовхнув її!

Я приголомшено втупився в нього. Просто не вірилось, що він намагається мене вигородити! Гровер до смерті боявся місіс Додз.

Вона кинула на мого друга такий нищівний погляд, що борідка його затремтіла.

— Я так не думаю, містере Ундервуд, — заявила вона.

— Але ж…

— Ви… залишитесь… тут!

Гровер у розпачі глянув на мене.

— Усе гаразд, друже, — озвався я. — Дякую за спробу.

— Дорогенький, — гавкнула мені місіс Додз, — ти чув мене?

Ненсі Бобофіт задоволено усміхнулась.

Я подарував їй свій фірмовий погляд «тепер-ти-небіжчиця». Потім обернувся до місіс Додз, але її поруч вже не було. Вона стояла біля входу до музею, на самому вершечку сходів, і жестами кликала мене до себе.

Як їй вдалося так швидко підвестися?

Мені частенько доводилося переживати щось подібне, коли я ніби засинав, а вже за мить, немов із таємничого калейдоскопу Всесвіту випав шматочок, і тепер мені залишається лише витріщатися на порожнє місце. Шкільний вихователь казав, що це частина мого діагнозу — порушення уваги за надмірної активності. Мій мозок неправильно тлумачив явища.

Я був не надто упевнений у цьому.

Але пішов за місіс Додз.

Дійшовши до середини сходів, я озирнувся на Гровера. Він пополотнів, переводячи погляд з мене на містера Бранера, ніби хотів, щоб той звернув увагу на те, що відбувається, але містер Бранер був вельми захоплений своїм романом.