Читать «Персі Джексон та Викрадач Блискавок» онлайн - страница 167

— Це якщо я проживу достатньо довго.

— Ти повинен довіряти мені, Персі, — мовив Хірон. — Ти будеш жити. Але спочатку ти мусиш вирішити, який шлях обереш у наступному році. Я не маю підказувати тобі правильний вибір…

У мене виникло відчуття, що якраз Хірон має цілком певну думку щодо обрання того чи іншого шляху, але зусиллям волі утримується від того, щоб не підказати мені.

— …але ти повинен визначитись, залишаєшся в Таборі напівкровок на весь рік або повертаєшся до світу смертних, до сьомого класу, і будеш приїздити лише на літо. Поміркуй над цим. Повернувшись з Олімпу я хотів би почути твоє рішення.

Я хотів сказати, що не згоден. Хотів ще поставити йому запитання. Але за виразом обличчя Хірона зрозумів, що дискусія завершена: він сказав усе, що міг.

— Намагатимусь повернутися швидше, — пообіцяв кентавр. — Аргус простежить за тобою. — Потім він швидко глянув на Аннабет. — Ах, так, моя люба… щойно ти будеш готова, вони будуть тут.

— Хто вони? — спитав я.

Відповіді не було.

Хірон викотився з кімнати. Я чув, як його колеса обережно з’їжджають з головних сходів.

Аннабет уважно роздивлялась лід на денці моєї склянки.

— Щось не так? — запитав я в неї.

— Та ні, нічого. — Вона поставила склянку на стіл. — Я… я просто згадала одну твою пораду. Тобі… нічого не треба?

— Треба. Допоможи мені. Я хочу вийти.

— Погана ідея, Персі.

Я спустив ноги з ліжка. Аннабет перехопила мене, перш ніж я встиг торкнутися підлоги. Мене занудило.

— Я ж казала…

— Та все зі мною гаразд, — наполягав я.

Надто вже не хотілося мені валятися в ліжку, як інвалідові, поки Лука блукав десь там, плекаючи плани зруйнування західного світу.

Мені вдалося зробити крок уперед. Потім зробити ще один, все ще спираючись на Аннабет. Аргус рушив за нами назовні, але тримаючись на відстані.

На той час, коли ми дісталися веранди, обличчя моє вкрилося рясними крапельками поту. Шлунок скрутило. Але я мусив дістатися поручнів.

Сутеніло. Табір виглядав цілком безлюдним. У будиночках було темно й тихо, на волейбольному майданчику також. За лісом, за полуничними полями в останніх променях сонця світився Лонг-Айленд.

— Що ти збираєшся робити? — спитала Аннабет.

— Не знаю.

Я сказав їй, що відчуваю, як Хірон хоче, щоб я залишився на весь рік, щоб можна було приділити більше часу індивідуальному тренуванню. Проте я не був упевнений, чи сам цього хочу. Проте визнавав, що мені неприємно залишати її саму в компанії Клариси.

Аннабет стисла губи, потім спокійно мовила:

— Я на рік їду додому, Персі.

— Себто до батька? — спитав я, уважно дивлячись на неї.

Вона вказала на вершину Пагорба напівкровок. Поряд із сосною Талії, біля самого магічного кордону табору, вимальовувались фігури жінки з двома дітьми та високого чоловіка з русявим волоссям. Це була явно родина, що на когось чекала. Чоловік тримав рюкзак, схожий на той, що Аннабет кинула в Денвері.

— Я написала йому листа, коли повернулася, — сказала Аннабет. — Як ти пропонував. Я написала йому… що мені шкода. І я повернусь додому до навчального року, якщо він усе ще цього бажає. Він негайно відповів. Ми вирішили… спробувати ще раз.