Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 38

Владислав Крапивін

І все-таки Володя згадував про цю дівчину без образи. Попрощалися вони добре, і Надія пошепки попросила: — Ти ще приїжджай… А восени він одержав листа.

«Здрастуй, Вово!

Ти не сердься, що я увесь час сварилася, гаразд? Це я через Катьку. Вона така дурепа. Я боялася, що вона сміятися почне, що ми увесь час разом. Пам'ятаєш, коли ми на ставку сиділи, коли ти тільки приїхав, я розізлилася і втекла. Це я Катьчии голос у кущах почула й подумала, що вона стежить за нами. Це безглуздо, звичайно. Треба було її відлупцювати, от і все. А коли ти поїхав, я йшла зі станції і Катьку зустріла. Я думала, вона сміятиметься, що я тебе проводжала, а вона зітхнула й каже, що добре, що ти поїхав, бо вона боялася в тебе закохатися. От дурепа! Правда? Без тебе скучно. Ти приїжджай наступного року, всі хлопці про тебе запитують, і я кажу, що приїдеш…»

Лист був такий, ніби й не дівчина писала. Без хитрощів і кривлянь, чесний. І Володі раптом дуже захотілося знову в Білий Ключ! Понад усе на світі захотілося. Якби його тоді запитали, куди він більше хоче: в кругосвітню подорож чи в Білий Ключ, він, мабуть, махнув би рукою на кругосвітню подорож.

Володя дочитав листа й засміявся. Він подумав, що навіть не пам'ятає, що це за Катя, про яку пише Надія.

А поїхати наступного року в Білий Ключ не вдалося. В травні у Надії померла бабуся, і, звичайно, Вєткіним було не до гостей.

Володя поїхав у табір «Синій Камінь». Він опинився тут уперше, і йому навіть сподобалося. Табір був невеликий. Ніхто їх не ганяв строєм у їдальню і на прогулянку. Ніхто суворо не пильнував, щоб спали у тиху годину. По-справжньому заборонялося тільки те, що справді було небезпечно: купатися самому і заходити далеко в ліс. Річка у багатьох місцях вирувала, а ліс щодалі, то ставав глухіший і темніший.

Вихователів у загонах не було, а тільки вожаті. Життя у них виявилося нелегке, і, певно, тому особливих розваг придумати вони не могли. Але від нудьги ніхто не страждав, бо на табір накочувалися «хвилі».

І останньою накотилася стрілецька хвиля.

Розділ шостий

Вночі уві сні Кашка скинув ковдру. А вранці з росяної трави сковзнув у намет холод і розбудив зброєносця.

Здригаючись, Кашка натягнув ковдру до носа й почав роздивлятися на парусинову стелю. Сонце світило крізь кущі й відбивало на наметі заплутаний візерунок гілок та листя. Потім на гілці з'явилася розбишакувата тінь горобця. Похиталася і полетіла. Це було зовсім як кіно.

Кашка полежав, зігріваючись, відкинув ковдру до плеч і повернувся до Володі.

Володя міцно спав, розкидавши худі коричневі руки. Кашка підповз на колінах і нахилився над своїм командиром.

Зараз командир не здавався таким дорослим і суворим. У нього тихо здригалися вії, а припухлі губи ледь розтулилися, і обличчя було трішечки жалібне.

«Він хороший, тільки він учора розсердився», — вирішив Кашка. Але раптом його погляд упав на стріли. Оперені хвости стріл пучком стирчали з-під Володиної подушки. Вище від пір'їн на фіолетових древках фарба була зіскоблена, і дерево жовтіло нерівними смужками. Кашка зіщулився і квапливо відповз до своє» постелі. Все пригадалося…